Щороку в Неділю після Воздвиження (перехідне святкування) наш монастир відзначає обрітення та перенесення мощей преподобного Іони, Київського чудотворця.
Засновник Свято-Троїцької обителі архімандрит Іона, в схимі Петро, прожив майже 100 років і мирно відійшов до Господа 9 (22 за новим стилем) січня 1902 року. Поховали його у склепі Троїцького собору, як він і заповідував.
Після революції 1917 року всі монастирі були офіційно ліквідовані. На території Іонинської обителі спершу розмістили дитячу колонію, а після звільнення Києва від німецької окупації в 1944 році заснували тут Ботанічний сад Національної академії наук України.
У 1950-х роках було розроблено проєкт (причому в декількох варіантах) перебудови Троїцького храму під музей ботаніки. Цей проєкт зараз зберігається в архіві нашої обителі. У центрі ботанічного саду мало з’явитися щось на кшталт павільйону ВДНГ.
Розпочалися роботи, і в 1966 році виникла необхідність реконструювати підлогу. Склепи преподобного Іони та єпископа Віталія (+1892 р.) були розкриті. Поховання єпископа Віталія розграбували, стару труну підпалили. Залишилися лише обгорілі кісточки.
У преподобного Іони взяти було нічого. Але, очевидно, зловмисники відчували таку ненависть до похованих, що відірвали голову від повністю нетлінних мощей. Є свідчення, що нею грали у футбол в оскверненому храмі.
Відомо, що згодом голову святого купили в якихось хлопчаків художники, які виварили її, щоб зробити череп для вправ у малюванні. У 2000-х роках ми знайшли родичів цих художників і дізналися, що голова поїхала з одним із них до Казахстану, де її сліди загубилися.
А тим часом ремонт тривав, у храмі стояла відкрита труна, і керівництво ботсаду не знало, що з нею робити. На щастя, про це дізналися ченці Лаври, які мешкали в Києві. Ігумен Ігор (Воронков) назвався племінником преподобного, написав заяву, і труну було передано йому.
Замість втраченої голови в кипарисову труну старця, яку він сам виготовив ще за життя, було покладено обгорілі кістки єпископа Віталія. Власне, вони під час обрітення мощей преподобного в 1993 році стали підтвердженням того, що це саме те поховання.
Разом із мощами на кладовище було перенесено з храму й надгробний хрест із білого мармуру, на звороті якого зберігся напис, який розповідає про цю подію.
Цікаво, що о. Ігор на той час мав онкологічний діагноз і вже підготував собі місце на Звіринецькому цвинтарі в Києві. У цій ситуації зволікати не можна було, і він поступився місцем преподобному. І, на диво, рак зник. Батюшка помер лише 2004 року, через 38(!) років після цієї історичної події.
***
Сучасний літопис обителі преподобного Іони розпочався 1991 року. Спочатку служби звершувалися надворі, на паперті занедбаного і зачиненого храму — і в дощ, і в мороз. У листопаді 1992-го було отримано дозвіл від керівництва Ботанічного саду на звершення богослужінь у самому храмі.
Особливою радістю відзначився день 4 жовтня 1993 року, коли з благословення митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) мощі преподобного Іони перенесли зі Звіринецького кладовища до соборного храму.
Відбувалося це так. Братія зібралися на цвинтарі вночі, щоб не привертати сторонньої уваги, й почали молитися. За всю ніч декілька разів було прочитано весь Псалтир. Неухильно між читанням служили панахиди й у цей час копали. Копали доти, доки не знайшли труну. Відкривши кришку, переконалися, що це точно преподобний Іона, бо в мощей не було глави. Замість неї лежали обгорілі кісточки.
Святиню перенесли в рідний монастир, омили, просушили, одягли в нове облачення і на свято Покрови Божої Матері 1993 року поклали на місце первісного спочинку. Власне, ці події — перенесення мощей на міське кладовище, тобто порятунок їх від наруги безбожників, і повернення через 23 роки до рідної обителі — і відзначаються в нашому монастирі цього дня.
Згодом, з огляду на широке шанування старця та велику кількість чудес, що відбуваються за його молитвами, 22 листопада 1995 року його було причислено до лику святих.
***
До речі, у перенесенні мощей брав участь майбутній лаврський схиігумен Агапіт (Кармаз). Тоді була осінь, він ішов, розкидаючи ногами опале листя. І раптом з-під його ноги вилетіла нетлінна кисть людської руки! Братія здогадалася, що, найімовірніше, це рука преподобного. Дійсно, коли побачили мощі, виявилося, що кисті немає. Тоді відірвану кисть прив’язали до руки за допомогою поруча.
Незадовго до смерті в о. Агапіта стався перелом шийки стегна. Він не зростався, і батюшка, який ходив на милицях на всі служби, зазнавав, звісно, сильних страждань. Але при цьому не нарікав, кажучи тим, хто його жалів: «Це мені за те, що я, хоч і мимоволі, вдарив цією ногою мощі святого».
Читайте та дивіться також:
