Не знаю жодного випадку, щоб демони якимось чином впливали на таких людей

Сьогодні ми почули дуже яскраву євангельську розповідь, яка подається з деякими розбіжностями у трьох із чотирьох євангелістів. Очевидно, ця подія — вигнання бісів у землі Гадаринській — на всіх справила велике враження.

Перш за все, це історія про те, що біси без Божої волі не мають влади над людиною. Бо коли Христос наказав їм вийти, вони просили дозволу увійти хоча б у стадо свиней. І Христос дозволив.

Я вже тридцять років служу біля престолу, за цей час зустрічався з багатьма людьми, які описували ті чи інші надприродні події, зокрема пов’язані з впливом демонічних сил. І жодного разу не було випадку, щоб ці сили впливали на людину, яка ходить до церкви, регулярно сповідається, причащається, намагається молитися й жити за Євангелієм.

Не кажу: «Живе за Євангелієм», — бо кожен із нас розуміє, як далеко йому до ідеалу християнина. Та все ж таки, щодо тих, хто прагне бути з Богом, — не знаю жодного випадку, щоб демони якимось чином впливали на таких людей.

У 90-му псалмі, який читається в разі небезпеки, сказано: «Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться» (Пс. 90, 1). Господь захистить цю людину Своєю силою, усіма Небесними силами, Своєю благодаттю й не дозволить демонам заподіяти шкоду.

…Щоб продовжувати жити так, як звикли

У цьому контексті окремо хочеться згадати про мешканців Гадаринського краю. На жаль, їхня поведінка відображає всю історію взаємин людини з Богом від найдавніших часів і до наших днів.

Що зробили люди, коли побачили зціленого одноплемінника? Усі чудово знали, що він поводився абсолютно дико, завдавав безліч неприємностей, його боялися, а тут раптом він постав перед ними повністю зціленим. Що на це сказали вони Христу? Думки всіх були не про цього врятованого, не про те, що вони самі позбавлені небезпеки. Люди думали насамперед про свиней. Це був їхній бізнес, вони вигодовували свиней для римських окупаційних військ, бо, як відомо, євреям заборонено їсти свинину.

Тобто мешканці побачили лише свою економічну втрату й думали лише про неї. Дуже ввічливо, без жодного злого слова, вони попросили Христа відійти від їхніх меж.

На жаль, у більшості випадків так і досі відбувається. Христос стоїть і стукає у серце кожного, як Він Сам говорив: «Ось, стою біля дверей і стукаю: якщо хтось почує Мій голос і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним, а він зі Мною» (Об’явл. 3, 20). Усі люди так чи інакше у своєму житті стикаються з Євангелієм, із Христом, із віруючими, з Церквою, але, тим не менш, обирають своїх «свиней» і, у кращому випадку, ввічливо просять Христа не заходити до них у серце, щоб продовжувати жити так, як звикли.

Завдяки їм увесь світ почув про Христа

Зціленому чоловікові Христос наказав іти до свого міста й розповісти, що зробив йому Бог. Той повернувся й, очевидно, проповідував Євангеліє.

І ми незабаром святкуватимемо пам’ять найяскравіших проповідників — дванадцятьох апостолів, учнів Христових. Здебільшого вони були простими, неписьменними, але, за словом Христа, пішли й проповідували спочатку серед юдейського народу, а потім усьому світові. І весь світ почув про Христа, і безліч людей навернулася до Бога.

Дай Боже, щоб за їхніми молитвами більшість людей все-таки не жили за прикладом нещасних гадаринських мешканців, щоб навчилися бачити й чути Христа всі ті, хто поки що про Нього не знає, хто не хоче відкривати Йому двері свого серця. Щоб Він увійшов у серце кожної людини й влаштував там вечерю. Амінь».

Хрещення Русі та його благодатні плоди

Євангельське читання другої неділі після П’ятдесятниці розпочиналося з покликання апостолів. Подібно до того, як Христос покликав і обрав апостолів, а вони пішли за Ним, так і наші предки почули голос святого князя Володимира й пішли за ним хреститися. І це хрещення принесло дивовижні та благодатні плоди.

Минулої неділі ми святкували пам’ять усіх святих, оскільки всі святі — це плоди благодаті Святого Духа, Який зійшов на апостолів у день П’ятдесятниці, і апостоли понесли благовістя Христове по всьому світу. Ми згадували тих, хто просіяв перед Господом — і відомих, і невідомих нам людей, які відчули поклик благодаті Святого Духа, змінили своє життя й почали жити по-Божому. Пам’ять їхня відзначається через тиждень після свята Трійці.

Через два тижні після свята Трійці вшановують пам’ять святих, які прославилися в тій чи іншій конкретній місцевості. Наприклад, сьогодні також вшановують преподобних, що на Святій Горі Афон подвизалися. З тієї ж причини у другу неділю після П’ятдесятниці прославляють усіх святих, які в землях Русі просіяли.

Почнемо з князя Володимира

Дивовижно, як змінилася Русь після хрещення. Якщо з часів до Хрещення про матеріальну та духовну культуру збереглися лише уривчасті відомості та окремі імена, то після прийняття Руссю християнства імена стали вельми дивовижними та гучними.

Почнемо з князя Володимира, який, будучи запеклим язичником, усім серцем прийняв істину Христову, почув євангельські слова і справді докорінно змінив своє життя. Ми знаємо, яким він був до того — жорстоким, мстивим, перелюбним. Але потім дивовижно змінився. Навіть намагався скасувати смертну кару в своєму князівстві з міркувань милосердя. І лише за наполяганням, як не дивно, архієреїв відступив від цього рішення, бо розплодилися злочинці й страждали невинні люди.

Так само дивовижним є феномен Києво-Печерської лаври, що виникла буквально через 60–70 років після хрещення Русі. Абсолютно мізерний з історичного погляду термін, щоб з’явилися люди, які захотіли заради Христа зректися світу. Преподобний Антоній Печерський приніс сюди, до святого града Києва, чернече вчення зі Святої Гори Афон, що породило величезну кількість послідовників, подвигами яких захоплюємося не тільки ми, їхні земляки, а й весь православний світ.

Це явне диво, як і дивом є нетління мощей преподобних. У жодному куточку світу немає стільки нетлінних святих мощей, зібраних в одному місці.

А перші святі Русі — князі Борис і Гліб, сини князя Володимира: буквально декілька десятиліть тому на цих землях панував закон «кров за кров, зуб за зуб», і тут раптом з’являються двоє абсолютно доброзичливих християнських юнаків. Без нарікань, з надією на Господа вони прийняли мученицьку смерть, і це теж феномен.

У кожного з нас у роду неодмінно є святий

Навала хана Батия, звичайно, підкосила благочестиве й мирне християнське життя, але все одно благочестя на наших землях не зникало. Проповідники з Лаври та інших монастирів пішли на північ, на схід і просвічували нові племена світлом християнської віри. Плоди цього просвітництва нам відомі. Це й преподобний Сергій Радонезький, і Соловецькі святі, і багато-багато праведних преподобних святителів, які нині предстоять перед Господом і моляться за нас, своїх родичів.

Так чи інакше, я думаю, у кожного з нас у роду обов’язково є святий. Я спілкувався з багатьма людьми, і часто вони казали: «У мене прадід був священиком». Або «У мене такий-то родич був священиком». Тим більше серед наших рідних є новомученики, які постраждали в роки безбожних більшовицьких гонінь. Це все — святі нашої землі, які предстоять у молитві за нас, за наших рідних. І найважливіше — подають нам приклад.

Ми теж покликані стати святими. Блаженний Августин казав: «Якщо одні люди стали святими, чому я не можу?» Ми покликані саме до святості, до досконалості, до нескінченної досконалості.

Ми не повинні дивитися на святих як на щось музейне й далеке. Якщо будемо вивчати їхні життєписи, обов’язково побачимо, у чому можемо уподібнитися тому чи іншому святому. Але, звичайно, найголовніше, у чому ми можемо їм уподібнитися, — це в любові до Бога та ближнього.

Планка у нас найвища

Апостол Павло казав: «Будьте послідовниками мені, як я Христу» (1 Кор. 11, 1). Ці слова усім відомі. Гадаю, ті, хто займається спортом, знають, що аби досягти результату, треба орієнтуватися не на товариша по команді і навіть не на тренера, а на чемпіонів, тих, хто показав найвищі результати. Тоді, можливо, ми хоч і не станемо чемпіонами, але досягнемо певного рівня у своїй спортивній кар’єрі.

Так само й у духовному житті у нас найвища планка, яку ми самі собі маємо поставити — уподібнитися Христу. До цього закликає нас Сам Христос. Можливо, ми не станемо такими, як апостол Павло, але можемо стати подібними до когось із інших святих.

І не тільки під час недільної служби, але й щосекунди, щодня та щогодини потрібно пам’ятати, що ми — християни. Розмірковуючи, як вчинити в тій чи іншій ситуації, завжди слід думати про те, як вчинив би Христос, як вчинили б апостоли, як вчинив би святий, ім’я якого ми носимо. І керуючись цим, робити свій вибір.

Нехай Господь допоможе нам у цьому. Амінь.

***

Сьогодні — наш день, день кожного християнина, який від щирого серця бажає жити по-Божому. У цей день ми згадуємо прихід у світ і зішестя на апостолів Святого Духа. Відтоді й донині Він оживляє кожну людину, яка хоче спастися, хоче бути громадянином Небесного Царства, хоче бути святою. Ми, власне, збираємося в храм для того, щоб Господь у таїнствах Причастя Тіла і Крові Христових дав нам особливу благодать у цьому святому місці, щоб ми вдосконалювалися.

Ми пам’ятаємо про подію, яка сталася багато століть тому: Святий Дух зійшов у вигляді вогняних язиків на апостолів. Вони почали проповідувати різними мовами, зрозумілими людям, які прийшли на поклоніння в Єрусалим, і кожна людина чула своєю рідною мовою слова про велич Божу.

Тоді ж апостол Петро виголосив першу в історії Церкви проповідь. Після неї увірувало декілька тисяч людей, і це теж диво. Тільки уявіть: без гучномовців, без мікрофонів говорити так, щоб тебе почули тисячі. Я думаю, це дія благодаті Святого Духа, яка торкнулася слухачів, і навіть якщо хтось чогось не дочув, благодать Божа заповнила те, чого не вистачало кожній людині.

І нині Божественна благодать дає те, чого нам не вистачає для спасіння. У Таїнстві висвячення на священника вимовляються дивовижні слова: «Божественна благодать, яка завжди немічне лікує та виснажене поповнює, проручествує такого-то і такого-то в диякона або в пресвітера». Дійсно, Божественна благодать лікує немічних і заповнює те, чого в людині бракує. Але вона діє тільки тоді, коли ми цього бажаємо.

Ми пам’ятаємо заповіді блаженств. Перша з них звучить так: «Блаженні вбогі духом» (Мф. 5, 3). Що це означає? Вбогі — це ті, хто відчувають нужду. Вбогі духом — ті, хто відчувають нужду, потребу в благодаті Святого Духа. Ті, хто розуміють, що без неї вони не можуть жити ані по-людськи, ані по-Божому. Блаженні ті люди, які постійно протягом усього свого життя, незалежно від того, в якому стані вони перебувають — в стані падіння або в стані піднесення — завжди відчувають потребу у всемогутній благодаті.

Я багато разів на проповідях наводив слова преподобного Паїсія Афонського, які кожній людині потрібно запам’ятати назавжди — настільки вони важливі. Так ось старець говорив, що для того, щоб досягти успіху в духовному житті, потрібно пам’ятати дві речі: що нашого в нас — тільки гріхи. А все, що в нас є доброго, — це дія благодаті Святого Духа.

Якщо будемо це пам’ятати, знати не тільки розумом, але й серцем, то недалеко ми будемо від Царства Божого. Тому що серце наше гріховне, пристрасне. Часто, якщо робимо щось добре, воно починає це приписувати собі. Ми впадаємо в марнославство, пишаємося, привласнюючи собі те, що насправді нам жодним чином не належить. Тому й розум, і серце треба завжди тримати в цій думці і пам’ятати про дію дарів благодаті Божої.

Господь премудрий. Господь — серцезнавець. Він знає, що корисно і що шкідливо кожній людині, і дає благодаті стільки, скільки людина зможе прийняти. Головне — просити її та дякувати Господу завжди, коли в нас щось виходить. Тому що джерело добра — Сам Господь.

У цей день, коли у вигляді вогняних язиків апостоли отримали благодать Святого Духа і стали передавати її потім своїм наступникам — єпископам і священикам, народилася наша Церква. У день народження Церкви Христової будемо пам’ятати про всемогутню благодать, в якій ми повинні буквально змушувати себе відчувати потребу. Саме змушувати — тому що серце не завжди це розуміє. Однак розумом потрібно це усвідомлювати й просити Бога: «Царю Небесний, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Блаже, душі наші».

***

Дивіться також відео цієї проповіді:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Зовсім нещодавно ми разом із Церквою раділи Воскреслому Христу. Разом з апостолами проводжали Його під час свята Вознесіння, чекаючи, що Він так само, як вознісся на небо, повернеться на землю «судити живим і мертвим». І сьогодні, в неділю перед Трійцею, ми всі разом вшановуємо пам’ять отців Першого Вселенського Собору.

Ми знаємо, що соборне управління Церквою Христовою існувало від початку. Коли апостоли вирішили обрати ще одного з них на місце відпалого Іуди, на Першому Апостольському Соборі був обраний інший учень Христа для поповнення числа дванадцяти. І надалі, коли виникали складнощі, вони разом вирішували подібні питання.

Але Церква розширювалася. Незважаючи на гоніння та утиски, вона поширилася по всьому світу, і вже не було можливості збиратися в одному місці. У кожній із Помісних Церков у разі необхідності єпископи та священики локально зустрічалися й обговорювали все, що було необхідно на той момент.

Однак у IV столітті імператор Костянтин Великий спочатку зробив християнство легальною релігією, а згодом оголосив державною на теренах всієї Візантійської імперії. Він узяв на себе функції охоронця Христової віри, і коли в Церкві поширилося лжевчення священика Арія, Костянтин вирішив втрутитися. 

Арій вважав, що Христос є нехай і найдосконалішим, але творінням Божим. Він не визнавав Христа рівночесним Отцю, єдиносущним Отцю, але називав Його подобосущним. Свою єресь він викладав, звісно, не як стисле формулювання, ґрунтувався в тому числі на Святому Письмі. (Ми знаємо, що диявол, коли йому потрібно, легко цитує Святе Письмо — згадати хоча б спокушання Христа в пустелі.) Єресь швидко поширювалася, і в Арія з’явилося дуже багато послідовників, серед яких навіть єпископи та правителі великих християнських областей.

У цій ситуації імператор Костянтин, який, будучи людиною військовою, дивився на Церкву не тільки як на небесну, але й на земну організацію, і хотів, щоб у Церкві не було розбрату, зібрав усіх єпископів з усієї «Вселенної». Треба сказати, що Вселенною (Всесвітом) тоді називалося не те, що ми маємо на увазі під цим словом зараз — зірки, галактики, чорні діри. Так тоді йменували сферу впливу візантійського імператора. І Костянтин з усієї своєї імперії спеціально посланими військовими колісницями зібрав архієреїв на Собор у містечку Нікея.

На цьому Соборі єресь Арія була засуджена, Христос визнаний єдиносущним Отцю, і укладено перший, так званий Нікейський «Символ віри», на підставі якого згодом виник той, який ми знаємо зараз. Перший «Символ віри» був дещо коротшим і закінчувався словами «І в Духа Святого». Тоді ж вирішено святкувати християнську Пасху обов’язково після юдейської і в один день по всіх Помісних Церквах. На той час іще не існувало точного обчислення Пасхи, і багато Церков святкували так, як їм було зручно.

Хоча єресь Арія й визнали хибною, вона хвилювала імперію ще досить довго.   Описуючи стан народу в той час, сучасники відзначали: «Ти приходиш на базар, питаєш, скільки коштує риба, а продавець починає говорити з тобою про походження Святого Духа. Ти питаєш, скільки коштує гончарний виріб, а продавець починає з тобою розмовляти про єдиносущність Сина Отцю». Тобто люди дуже жваво цікавилися й були досить глибоко занурені в основи своєї віри.

На жаль, зараз далеко не так.

Я вже колись говорив, що якщо взяти кожного з нас окремо та як слід розпитати, у що він вірить, всі давні єресі воскреснуть. Думаю, набереться чимало пунктів, за якими людину потрібно буде відлучити від Церкви, бо вона вірує не так, як вчать святі отці та наша Свята Православна Церква. Саме так, на жаль. Дуже мало людей насправді прагнуть дізнатися про свою віру. Багато хто навіть не прочитав підручник «Закону Божого», де стисло, але дуже ємко викладаються основи нашого віровчення.

Дорогі мої, в цей день я знову й знову прошу вас знати свою віру, вивчати свою віру. Запишіться в бібліотеку, яка щонеділі працює в нашому монастирі. Там величезна кількість книг, і бібліотекарі підкажуть, що можна прочитати.

Запитайте своїх духівників, що читати, щоб краще знати свою віру й вірити істинно та правильно. Допоможи нам усім Господь розумно, свідомо вірити в Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Богу Отцю, саме так, як встановили отці Першого Вселенського Собору.

Уже третю неділю поспіль ми чуємо Євангельські читання, де чудеса Христові пов’язані з водою. Це неспроста. Вода — джерело життя. Без води жодна жива істота жити не може. І цар Давид у Псалтирі дуже яскраво говорить про ставлення душі людини до Господа: «Душа моя яко земля безводна Тобі» (Пс. 142:6).

Справді, душа кожної людини без Бога — ґрунт сухий і безплідний, що не може виростити нічого доброго. У ньому є необхідні мінерали, поживні речовини, навіть може бути насіння, але без води він не стане родючим.

І душа людини, якщо в ній немає води живої — благодаті Святого Духа, не принесе ніякого плоду. Вона може бути доброю, мати гарне виховання. Вона може мати все, але без Господа, без віри в Бога це все для вічного життя — для чого, власне, душа і уготована — виявиться марним і непотрібним.

Сліпий прозріває, фарисеї дедалі більше сліпнуть

Сьогодні ми чули Євангельське читання про зцілення сліпого. Дуже яскраве оповідання. Ви пам’ятаєте інший подібний випадок — коли до Христа привели жінку, взяту в перелюбі, і поки Йому викладали, чим вона згрішила, Він нахилився і щось писав на землі.

Це можна дуже яскраво собі уявити: як обурені законники та фарисеї з запалом перераховують гріхи цієї жінки, а Христос щось спокійно пише. І коли, як сказано в Євангелії, «восклонившись», тобто підвівшись від землі, Він сказав одну єдину фразу, Його слова увійшли в історію:

«Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь» (Ін. 8:3-11).

Одразу ж народ потихеньку почав розходитися по своїх домівках. Бо хоча вони, можливо, і не бачили в Ісусі Помазаника і Христа, не вірили в Нього як у Сина Божого, але совість у цих людей, вочевидь, була живою, і ні в кого не вистачило сміливості кинути камінь у цю нещасну. Тоді Христос сказав їй: «Ніхто тебе не засудив, і Я тебе не засуджую. Іди й більше не гріши». Це дуже яскраво уявляється і закарбовується в пам’яті.

Нинішня історія теж доволі яскрава. Коли Христос зцілював сліпого, то плюнув на землю, зробив із цього плювка кашицю — «брєніє», як говориться церковнослов’янською мовою, помазав нею очі й наказав іти вмитися в купелі. Щойно сліпий умився, як одразу ж прозрів (Ін. 9:1-41).

І далі ми бачимо, як той, хто отримав фізичний зір, починає поступово здобувати й зір духовний, а фарисеї, які стали свідками дива, дедалі більше й більше сліпнуть.

Люди спочатку дивувалися: чи та це людина. Навіть ми зараз у багатомільйонному місті знаємо у своєму районі практично всіх нещасних або тих, хто просить милостиню, тим паче тоді в маленьких містечках усі одне одного знали. Зокрема знали, що сліпий був таким від народження, і, як сказав Христос, не тому, що згрішив він або батьки його, але щоб явлена була на ньому сила Божа.

Прозрілий на всі розпитування відповідав: «Так, це я». — «Хто тебе зцілив?» — «Людина, Яка плюнула і створила брєніє». Фарисеї почали сперечатися. Говорили, що Він грішник, бо в суботу зцілює, на що сліпий відповідав, що грішників Господь не слухає і ніколи ще не було даровано зір людині сліпій від народження.

Фарисеї дедалі більше відходили від віри в Господа, а той, хто отримав зцілення, ще більше наближався до Бога. Насамкінець фарисеї, як ми знаємо, вигнали бідолашного з синагоги, тобто остаточно осліпли, а той сказав: «Вірую, Господи» і вклонився Христу.

Святий не той, хто бачить ангелів, а той, хто бачить свої гріхи

Усі ми тією чи іншою мірою вражені духовною сліпотою, і це Євангельське читання Церква наводить для того, щоб, маючи очі тілесні, ми не втратили зору духовного.

Про який духовний зір ідеться? Святі отці кажуть, що святий не той, хто бачить ангелів, а той, хто бачить свої гріхи.

Зовсім нещодавно був Великий піст, і ми читали молитву преподобного Єфрема Сиріна, в якій є такі слова: «Господи, дай мені бачити мої провини». Бачити свої гріхи — не щось само собою зрозуміле. Це теж дар. Часто через нашу духовну сліпоту ми своїх гріхів не помічаємо, як не відчуваємо і необхідності в їх виправленні. Євангельське читання нагадує, що потрібно прагнути саме до такого прозріння.

Якщо бачимо свої гріхи, ми вже маємо шанс зцілитися, змінитися, побороти їх у собі. Як військовий — який, не бачачи ворога, не може вразити його, так і ми можемо вести боротьбу з гріхом, тільки знаючи, чого остерігатися і з чим боротися.

Звісно, це процес, він не відбувається в одну мить. Тільки з особливої благодаті Господь дає людям миттєві зміни і зцілення від гріховних звичок і пристрастей. А так, найчастіше, це процес усього життя — падіння й підведення, знову падіння і знову підведення. Безперестанна духовна боротьба.

Не дарма преподобний Никодим Святогорець назвав свою книгу «Невидима брань», тобто невидима війна з гріхом і дияволом. Щоб гріх перемогти, важливо його побачити. І про це — нинішнє Євангельське читання.

І в наш час Господь по вірі нашій творить чудеса

Господь учора, і сьогодні, і навіки Той самий (1 Євр. 13:8). І як дві тисячі років тому, так і нині Він творить чудеса. Свідком одного з таких чудес став я.

На Афоні є монастир Дохіар. Довгий час ігуменом там був старець Григорій. Його духовне чадо, багатодітний священик, виховав шістьох дітей, з яких двоє доньок тепер трудяться в жіночому монастирі, ще троє синів уже в Дохіарі.

Одна його дитина народилася з нерозвиненими очима, повністю сліпою. Матушка під час вагітності дуже переживала за свого чоловіка, у якого в той час були складнощі з єпархіальним начальством. Батюшку намагалися прибрати з парафії, де він багато років служив, вона за нього хвилювалася, і немовля народилося недоношеним. Лікарі сказали, що очей у дитини не буде ніколи.

Можна уявити, яке це горе для сім’ї. Якийсь час відгорювавши, батько дитини, священик на ім’я Евангелос, людина дуже яскравої та щирої віри, для себе вирішив: «Я своїм парафіянам щонеділі розповідаю про чудеса Христа. Чому ж я маю таку слабку віру, що не наважуюся звернутися до Христа, щоб Він звершив чудо?» І він дерзновенно сказав: «Господи, я буду щодня служити літургію, щоб Ти дарував зір моєму синові».

Щодня у своєму парафіяльному храмі він почав служити літургію. Усією родиною вони приходили до церкви о шостій ранку. Доньки співали, сини пономарили. Літургія о пів на восьму закінчувалася, діти снідали та йшли до школи.

Минув якийсь час, і коли дитину повезли на черговий огляд у лікарню, лікарі сказали, що в неї з очима щось відбувається. Що очі почали розвиватися, що процес іде не так, як має йти. Минає місяць, другий, третій — очі продовжують рости. Але такого не буває!

У підсумку в людини, яка народилася з нерозвиненими очима, виросли очі й вона стала бачити. Так, не ідеально, молодий чоловік ходить в окулярах, але він може читати і зараз навчається у виші.

Отець Евангелос сам розповідав мені про це. Я бачив його сина, спілкувався з ним і можу свідчити про це диво.

***

Дійсно, Господь по вірі нашій творить чудеса. Потрібно тільки щиро вірити, і Він дасть те, що ми просимо, якщо це буде на благо нам, якщо це нам не зашкодить, якщо наше прохання не буде зовсім уже божевільним.

Будемо вірити в нашого Господа, просити Його з надією. І найголовніше: будемо просити дарувати нам найважливіший зір — бачення своїх гріхів.

***

Євангельське читання нинішньої неділі відоме всім і широко розтиражоване в безлічі художніх творів — розмова Христа біля колодязя з жінкою, з якою правовірному іудею розмовляти зовсім не личило. Чому?

Хто такі були самаряни? Так називали іудеїв, які свого часу змішалися з чужинцями і зберегли у своїй вірі лише П’ятикнижжя Мойсеєве, а решту пророчих книг не визнавали. Іудеї з самарянами жили поруч, практично на одній землі, але ставилися з презирством, а часто й з ворожістю. Сприймали як єретиків, тих, хто лише імітує справжню віру, і на цьому всіляко наголошували.

Ми знаємо про це, в тому числі, з євангельських оповідей. Досить відомими є слова з розмови Христа з самарянкою, що «іудеї не спілкуються з самарянами» (Ін. 4, 9). Пам’ятаємо й притчу про милосердного самарянина, яку Господь розповів, щоб зауважити: священик пройшов повз пораненого чоловіка, і левіт, служитель Єрусалимського Храму, і лише самарянин, чужинець, зробив добро нещасному.

І от Христос з учнями приходить до самарійського міста. Учні пішли за продуктами, Христос залишився біля джерела святого праведного Якова. «Звичайним порядком», як співається в одному псалмі, до колодязя прийшла жінка-самарянка наповнити свій водонос. Між ними стався діалог, який вплинув на уми багатьох і багатьох поколінь християн. Про воду живу. Про те, що хто буде пити благодатну воду Святого Духа, ніколи не помре, але житиме вічно.

Самарянка, з погляду іудеїв, була не найкращою співрозмовницею. Очевидно, що Месія мав розмовляти зі старцями, старійшинами, з учителями єврейського народу, але аж ніяк не з чужинкою та єретичкою, до того ж ще й жінкою, яка мала шість чоловіків.

У різних тлумаченнях по-різному ставляться до цього числа. Одні кажуть, що шостий чоловік не був її чоловіком, тому що за законом Мойсея дозволялося виходити заміж лише п’ять разів, тому шостий уже був протизаконним. Інші вважають, що з усіма шістьма вона незаконно співмешкала. Це не так важливо. У будь-якому разі жінка здивувалася, що Христос розпізнав, ким вона була, і з ще більшим подивом почала Його розпитувати.

Як не дивно, її розмова була не про погоду, глибину колодязя чи інші нагальні потреби. Самарянка відразу запитала про те, де потрібно поклонятися Богу. Мовляв, іудеї кажуть: «В Єрусалимі», а наші батьки: «На цій горі» (див. Ін. 4, 20). Також вона сказала: «Ми чули, що має прийти Месія». І вперше за час Свого земного життя Христос відкрито сказав, що «це Я, Котрий говорю з тобою» (Ін. 4, 26).

Жінка настільки була вражена, що пішла в місто й проповідувала про Христа всім. А коли Господь почав говорити з самарянами, вони, як написано в Євангелії, казали  їй: «Уже не за твоїми словами віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос» (Ін. 4, 42).

Так самаряни стали першими з чужинців, хто визнав Христа Месією і навернувся до Нього. Власне, це перші учні Христа не з числа юдеїв.

***

Чого вчить нас ця розповідь? Перш за все, як я вже багато разів говорив, що без благодаті Святого Духа досягти успіху в духовному житті неможливо. Джерела живої води – це джерела благодаті Святого Духа, які виходять від нашого Господа для нашого зміцнення на шляху до Нього.

Але також історія з самарянкою вчить не засуджувати. Ні в якому разі не можна ні над ким превозноситися. Фактично, ця жінка була аж ніяк не тією людиною, з якою личить розмовляти Месії. Однак Христос заговорив із нею, і ми знаємо, якими були результати.          

У той самий час зовсім поруч, в Єрусалимі, жили праведні люди, які всім серцем прагнули виконати весь закон, усі приписи Старого Завіту. Це — фарисеї. Праведники, подвижники, аскети, обізнані у Святому Письмі, які теж чекали на Месію. Проте, коли Він прийшов, не впізнали Його й засудили на розп’яття.

Тож, коли ми бачимо, як хтось грішить, це зовсім не означає, що людина вже повністю безнадійна для Царства Небесного. З історії з Самарянкою очевидно, що навіть єретики та розпусники здатні сприймати слова Христові.

І разом із тим праведність — аж ніяк не доконаний факт. Попереду ціле життя, і ми знаємо, що падали навіть стовпи благочестя, а найдостойніші люди схилялися або до розколів, або до єресей, або до звичайних людських гріхів. Праведність принесла в їхнє серце гординю, марнославство, зарозумілість і була зруйнована, а людина потрапила зовсім не туди, куди прагнула.

Тому, як казав відомий автор ХІХ століття, «не вір своїм очам». Будемо завжди обережними в судженнях, постараємося дивитися тільки на одну-єдину людину — на самого себе — і тоді опинимося недалеко від Царства Божого.

***

У четверту неділю після Великодня в храмах читається євангельська розповідь про паралітика — дуже важлива для кожної людини, яка прагне жити духовним життям, справді хоче спастися, увійти в Царство Небесне. Причому дієво цього прагне.

Євангеліє розповідає про паралізовану людину. Описується Єрусалим, Овечі ворота, через які в місто заганяли овець для жертвопринесення в Єрусалимському храмі. Біля воріт знаходилася Овеча купіль, по-єврейськи Віфезда, тобто «дім милосердя». Купіль являла собою ємність з водою на зразок басейну, навколо п’ять галерей, і в цих галереях лежало безліч людей — кульгавих, сліпих, паралізованих, хворих на найстрашніші хвороби.

Час від часу Ангел Господній сходив до купелі та збурював у ній воду. Той, хто першим занурювався після цього, отримував зцілення від усіх своїх недугів.

В Єрусалимі існує переказ: Ангел сходив до дерева, з якого згодом було зроблено Хрест Господній. Коли Христа хотіли розіп’яти, спеціально дістали з цієї купелі дерево, що лежало на дні, щоб не тільки розп’яття, але й несення Хреста на Голгофу стало максимально болісним. Бо, як відомо, деревина, наповнюючись водою, стає дуже важкою.

Але що це була за купіль? У ній омивали нутрощі тварин перед тим, як принести в жертву. Прямо тут заколювали овець, зливали кров і після цього, вже без крові, несли на жертовник для спалювання.

Тільки уявіть собі це моторошне і страшне місце. Басейн, повний кривавої води й того, що колись знаходилося в нутрощах тварин. Хто бував у Єрусалимі, знає, яка там дика спека — як її переносити людям, особливо позбавленим можливості рухатися? Памперсів тоді не існувало, громадських туалетів з каналізацією теж. Сміття, мухи і роками в цьому всьому лежать паралізовані, нерухомі, хворі люди, чекаючи, коли Ангел зійде в цю воду, і вони зможуть отримати зцілення.

Можна уявити, що там творилося, коли вода збурювалася. Як усі ці нещасні кидалися до цього страшного кривавого басейну…

Був там один чоловік, який 38 років лежав паралізований. Невідомо, чи провів він усі ці роки біля купелі, але явно перебував там дуже довго. Бо коли Христос запитав його: «Чи хочеш зцілитися?», він сказав: «Дуже хочу, але завжди, коли сходить Ангел, хтось раніше за мене встигає увійти у воду. А в мене немає людини, яка б мені допомогла».

Христос миттєво зцілив його і сказав: «Візьми своє ліжко (тобто підстилку, на якій він лежав на каменях) і йди додому».

Яке полегшення для цього нещасного! Крім того, що отримав здоров’я і можливість ходити, він ще й вирвався з моторошного приміщення, де перебував довгі роки, мучився і чекав зцілення.

***

Це дуже важливо для нашого духовного життя — завжди пам’ятати, що якщо ми прагнемо жити по-божому, вкрай небезпечно сподіватися на себе або кого-небудь іншого. Треба покладатися тільки на Господа, на Його всемогутню благодать, на Його силу, яка зможе підняти нас із нашого духовного розслаблення.

Тому що, я думаю, ті християни, які тверезо ставляться до себе й розуміють, наскільки вони далекі від євангельської досконалості, почуваються інколи тим нещасним паралітиком, який лежить у смердючому, повному комах місці, прагне зцілення, але зробити нічого не може.

Тільки коли ми повністю усвідомлюємо свою безсилість стати кращими й закликаємо Бога: «Господи, допоможи мені! У мене немає людини, яка б допомогла. У мене немає сил, щоб зцілитися самому, стати кращим. Господи, зціли мене!», Сам Господь приходить і звільняє нас від будь-якої немочі, від будь-якого гріха. Дає сили й рішучість боротися з гріхом, посилає Свою благодатну допомогу.

Дорогі мої, пам’ятаймо про цього нещасного паралізованого, який, вже зневірившись і розуміючи, що тут, на землі, йому ніхто не допоможе, отримав зцілення від Самого Господа. І коли ми закличемо Господа на допомогу, Він обов’язково нас почує і Своїми шляхами, Своїм промислом, Своєю благодаттю змінить нас на краще.

Минулої неділі ми читали про утвердження апостола Фоми, сьогодні ж згадуємо тих хоробрих людей, які, коли вже, здавалося б, усе було погано, не відступили від Христа.

Як відомо, чимало ізраїльтян, у тому числі апостоли, сподівалися на прихід Месії. Лише після воскресіння Христа і зішестя Святого Духа учні зрозуміли, ким був Ісус, а в той час, коли Він проповідував, ніяк не могли усвідомити, що Царство Його не від цього світу, що Христос — не визволитель Ізраїлю, а Спаситель усього людства. І коли після Його розп’яття всі надії згасли, найхоробріші учні Христові — Никодим та Йосип Аримафейський — взяли в Пілата тіло Ісуса для поховання.

Жінки-мироносиці, яких ми теж сьогодні згадуємо, приготували все необхідне для поховання та прийшли дуже рано, щоб помазати померлого особливими пахощами. Але замість цього вони побачили камінь, відвалений від гробу, похоронні одежі, що лежали на тому місці, де перебувало тіло Ісуса, та ангела, який сповістив їм про воскресіння Христа. Як сказано в Євангелії, вони зі страхом втекли з того місця.

Чому зі страхом? Новина ж радісна. Та спробуймо уявити їхні почуття. Тільки потім вони зрозуміли можливість воскресіння розіп’ятої людини й усвідомили, що це не просто людина, а Боголюдина. Але коли побачили могилу порожньою й почули страшні слова ангелів, що Христос зустріне їх разом з учнями в Галілеї, вони втекли налякані.

І в цьому, мені здається, дуже яскраво проявляється жіночий характер. Ті його особливості, які в звичайному житті часто виглядають вадами — емоційність, певна безрозсудність, довіра своєму серцю, а не розуму — у випадку з мироносицями якраз прославили їх. Бо коли Христа взяли під варту, апостоли розсудливо розбіглися й сховалися, і лише мироносиці йшли за Ним.

Ми знаємо, що Іоанн Богослов теж стояв біля хреста, знаємо апостола Фому, який пішов за Христом, але змушений був тікати. Знаємо про зречення апостола Петра, який спробував бути зі своїм улюбленим Учителем, але щойно його впізнала служниця, він тричі зрікся свого Бога.

А мироносиці перебували з Ісусом до кінця. Тому що довіряли не своєму розуму, який диктував зовсім інші вчинки — піти, сховатися, відвернутися, — але слухали своє любляче серце. І першими дізналися про воскресіння нашого Господа. Це був знак благовоління Господа до їхнього палкого серця й до їхньої любові.

Після Воскресіння мироносиці продовжили проповідь про Христа, понесли євангельську звістку по всьому світу. За ними в історії Церкви і впродовж усіх століть християнства пішло безліч інших жінок: мучениці та сповідниці перших століть, перші дияконіси і всі ті, хто служив Церкві в часи благополучного періоду її існування. Це й наші бабусі, які зберегли для нас віру, таємно хрестили багатьох із нас і навіть у небезпеці ходили до храмів і молилися.

І зараз у Церкві величезна кількість учениць Христа, мироносиць. Ті, хто мужньо сповідує своє православне віросповідання, допомагає в храмах, посильно служачи своєму улюбленому місцю молитви. Ті, хто приносить Христу хоч маленьку крапельку миру, малу частину своїх трудів, своєї любові.

Дай Боже, щоб приклад мироносиць, цих хоробрих, мужніх жінок, надихав усіх нас. Щоб у потрібний момент, коли йтиметься про Істину, про сповідання віри, ми завжди мали перед очима їхній приклад. Щоб ми не послухалися боягузливого голосу розуму й не поводилися по-юнацьки, підкоряючись логіці й розрахунку, а горіли серцем та любов’ю до нашого Творця і так само сповідували Христа, як Його сповідували мироносиці. Амінь.

Фото: Сергій Рижков

***

Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на YouTube-каналі Іонинського монастиря:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Чому першої ж неділі після Великодня Церква згадує не первоверховних апостолів Петра і Павла, не просвітителя східних народів апостола Андрія Первозванного, який, за переказами, бував тут, у нас у Києві, а прославляє апостола Фому, про якого нам відомо не так багато? Напевно, тому що це була не зовсім проста людина і навіть те, що ми знаємо про нього з Євангелія, достатньо, щоб зрозуміти це.

Коли перед хресними стражданнями Христос розмовляв зі Своїми учнями й говорив, що йде до Єрусалима, де буде розіп’ятий і на третій день воскресне, апостол Фома палко вигукнув: «Підемо й ми помремо з Ним» (Ін. 11, 16). Зовсім молодий чоловік вимовив надзвичайно яскраві й самовіддані слова, тоді як старші й мудріші апостоли сперечалися, хто сяде праворуч Христа в Його Царстві.

Який вражаючий контраст. Виходить, тільки один апостол Фома розумів велич хресних страждань Христа, вселенську важливість цих страждань і був готовий померти з Ним.

Ми пам’ятаємо, що в Євангелії згадується якийсь юнак, який слідував за Христом після Його арешту і, коли його впізнали, втік, залишивши одяг у руках вартових. Вважається, що цим юнаком також був апостол Фома.

Цієї неділі ми чуємо уривок з Євангелія, як апостоли вже після воскресіння Христа зібралися «за зачиненими дверима» (див. Ів. 20, 19) «страха ради іудейська», і раптом у цьому закритому приміщенні їм явився Христос. Звісно, вони вже знали, що Він воскрес і являвся деяким із них, а також мироносицям, але все одно ще не були до кінця впевнені, що це не привид, не видіння, а справді їхній улюблений Учитель.

Найрозсудливіше вчинив, знову ж таки, юний апостол Фома, сказавши: «Якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20, 25). Христос, знову явившись через вісім днів, звернувся до Фоми: «Вклади руку твою в Мої рани і не будь невіруючим, але віруючим». На що апостол Фома вимовив чудові слова: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28).

Таким чином, від імені всіх нас, віруючих у Воскресіння Христове, Фома засвідчив, що Христос істинно був розіп’ятий, істинно помер за нас на хресті і воістину воскрес. Це найважливіше свідчення, і Церква встановила першої ж неділі після Великодня святкувати пам’ять саме цього апостола.

Ті, хто буває на Всеношній, а на жаль, таких людей значно менше, ніж тих, хто приходить на літургію, чули, як Церква оспівувала апостола Фому, що доторкнувся до Христа «цікавою десницею». Однак цікавість — це ж гріх. Допитлива людина прагне дізнатися більше про навколишній світ, про Боже творіння, а цікавий збирає новини про ближніх і далеких, про якісь марні речі, які не тільки не наближають до Бога, а часто, навпаки, віддаляють.

І тим не менш цікавість Фоми була праведною. Він хотів доторкнутися до прободенних рук Христа, до Його ребра, щоб зміцнитися у своїй вірі. Чи є у нас з вами така зацікавленість Фоми? Чи всі ми так само прагнемо дізнатися про свою віру? Думаю, якщо поговорити практично з кожним про те, у що він вірить, то оживуть чимало давніх єресей. І Арій, і Несторій, і багато інших єретиків стоятимуть поруч і плескатимуть у долоні, бо, власне, ніхто із сучасних християн не обтяжує себе вивченням своєї віри. Навіть «Символ віри», який вони знають напам’ять, для багатьох туманний і незрозумілий.

Я рекомендую для початку прочитати хоча б чудову книгу протоієрея Серафима Слободського «Закон Божий». Вона написана дуже зрозуміло, доступно, чітко і добре тим, що збирає воєдино ті знання, які ми маємо про нашу віру, і заповнює те, чого ми поки що не знаємо.

Дорогі мої, всім нам бажаю цікавитися насамперед тим, як спастися, як жити по-Божому, як істинно вірувати у свого Спасителя, і в розмовах вміти захистити свою віру від нападок, які, на жаль, дедалі збільшуються. Нехай допоможе нам у цьому святий апостол Фома. Амінь.

***

Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на YouTube-каналі Іонинського монастиря:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Небачене ще досі чудо

Сьогодні початок Страсного тижня, початок скорботного шляху, яким Господь пройшов через знущання, обплювання, Голгофу до Свого всеславного Воскресіння. Сьогодні Христос зі славою ввійшов до міста Єрусалима. Чому це було таким торжеством? Чому величезна кількість людей збіглася, щоб побачити Христа, вітати Його й вигукувати «Осанна в вишніх»? Тому що напередодні Христос звершив небачене ще досі чудо: воскресив уже смердючого чотириденного мерця.

Щойно померлих людей воскрешали й пророки. І Христос до цього творив такі дива. Але тут від тіла вже йшов запах трупного розкладу, причому настільки сильний, що про це навіть згадується в Євангелії: «Господи! вже смердить» (Ін. 11, 39). Щоб такий померлий воскрес — подібного ще не траплялося.

Тоді поселення були нечисленні, всі приходилися тією чи іншою мірою родичами одне одному. Ясна річ, про цю надзвичайну подію стало відомо всім. Саме тому величезний натовп вибіг зустрічати Христа, Який входив до Єрусалима так, як передрікали пророки про Месію: Він в’їжджав на молодому ослику, на якому до Нього ще ніхто не їздив, «сині під’яремної», тобто народженому від ослиці, на яку накладали ярмо.

Багато з тих, хто зустрічав Його, думали, що це Месія в тому уявленні, в якому вони очікували. Земний правитель, який візьме владу в свої руки і знову піднесе ізраїльський народ. Тому вони й вигукували, бо були вражені й дивом, і тим, що Христос входив у повній відповідності з давніми пророцтвами у Своє місто, у святий град Єрусалим.

Ми як той ослик

Однак Христос, як ми знаємо, входив не для слави, а для приниження, для страждання за весь людський рід, щоб спасти всіх нас — юдеїв і язичників.

Мені колись трапилося цікаве міркування про те, що ослик, на якому їхав Христос, думав, що всі ці почесті — розстеляння одягу на землі, красиві пальмові гілки — приготовані для нього. Він не розумів, Хто на ньому їхав, і думав, що це саме його зустрічали таким чином.

Ця алегорія дуже близька кожному з нас. Ми теж носимо на собі Христа. Ми — люди, названі іменем Христовим, просвічені святим Хрещенням, прагнемо жити у Христі. Господь нам за Своєю благодаттю дає безліч Своїх дарів. І досить часто, коли якийсь із дарів проявляється в нас, ми починаємо приписувати це собі — «який я хороший, ай, молодець», забуваючи, що Христос — джерело всякого добра і тільки завдяки Божій благодаті ми є тими, ким є.

І навпаки, коли бачимо ближнього, часто забуваємо, що він теж носить на собі Христа, він теж Христоіменита людина. Дозволяємо собі по відношенню до інших абсолютно нехристиянську поведінку: заздрість, осуд, роздратування, гнів і так далі.

Дорогі мої, пам’ятаймо, що всі ми, кожен із нас, несемо на собі лагідного Христа, що Христос — наш взірець. Апостол Павло, як ми знаємо, говорив сміливі слова: «Будьте подібні до мене, як я до Христа» (1 Кор. 4, 16). Усі наші думки, рухи, помисли мають бути спрямовані саме на те, щоб бути Христовими.

Будемо дякувати Христу за ті чи інші наші дари, завжди пам’ятати, Хто є джерелом цих дарів, і просити Господа й надалі продовжувати на нас Свою милість. Будемо з Христом, і тоді Христос буде з нами. Амінь.

***

Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на YouTube-каналі Іонинського монастиря:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Часто наша віра занепадає

У сьогоднішньому євангельському читанні ми чули розповідь про зцілення німого юнака. Він отримав зцілення завдяки вірі тих людей, які привели його до Христа — а саме завдяки вірі його батька. Слова, промовлені батьком, близькі, напевно, кожному з нас і підтримують нас у духовному житті: «Вірую, Господи, допоможи моєму невір’ю» (Мк. 9, 24).

Дійсно, часто наша віра занепадає, ми не можемо знайти в собі сили повністю довіряти Господу. Проте ці слова втішають нас. Ми бачимо, що ми такі не єдині, що навіть за часів Христа люди, які бачили Його чудеса, знаючи про ці чудеса, все одно відчували сумніви.

Будемо вірити. У те, що Христос — істинний Бог. Що ми створені для вічності й живемо для того, щоб успадкувати вічне життя з нашим Господом.

У нас один і той самий ворог

Та, як сказав апостол, «віра без діл мертва» (Як. 2, 17). Завжди вона має якось проявлятися. Найпершим проявом нашої віри є виконання двох основних заповідей — про любов до Бога і до ближнього.

Проте, все наше життя — це прагнення до досконалості. Недарма книга преподобного Іоанна Лествичника, пам’ять якого святкується цієї неділі, так і називається — «Лествиця», тобто «Сходи, що ведуть на небо».

Ця книга дивовижна. Написана ченцем і для ченців. Однак, як казав Іоанн Златоуст, миряни відрізняються від ченців лише наявністю дружин, а в іншому у нас один Бог, одні й ті самі заповіді та один ворог — диявол, з яким і ченці, й миряни борються протягом усього свого життя. Тому ця книга актуальна як для ченців, так і для мирян.

Будь-яка людина, якщо хоче жити у Христі, потребує настанов того, хто вже пройшов цей шлях і з огляду на свій досвід може підказати та допомогти. Тому тим, хто ще не читав «Лествицю», дуже рекомендую цю книгу.

Стій мужньо

Наведу лише декілька цитат із «Лествиці». Думаю, кожен знайде для себе в них щось важливе.

Лествичник пише: «Не лякайся, якщо й щодня падаєш, і не відступай від Божого шляху, але стій мужньо; і без сумніву Ангел, який береже тебе, вшанує твоє терпіння. Коли виразка ще нова й гаряча, тоді вона легко загоюється; але застарілі, залишені без нагляду й запущені рани загоюються важко; бо для свого лікування вимагають уже багато праці, розрізування та припікання. Багато ран від занедбання стають невиліковними; але у Бога все можливо» (Мф. 19, 26).

Ці слова близькі кожному з нас. Ми теж часом жахаємося, що знову й знову на сповіді повторюємо одні й ті ж самі гріхи, припускаємося одних і тих самих помилок. Але Лествичник закликає не боятися, стояти мужньо і щоразу знову виступати на боротьбу з цими гріхами. Як він пише, тоді ангел, який нас охороняє, вшанує наше терпіння.

Також він нагадує про часту Сповідь, бо виразка гріха швидко загоюється лише тоді, коли ми одразу звертаємося до духовного лікаря, щоб призначити правильне лікування. А коли вона вже починає гноїтися, вилікувати її буває досить складно.

Припини, брате

Лествичник пише: «Хто плаче про себе, той не бачить, чи плаче інший, і чи впав він; і не буде судити інших».

На жаль, ми часто помічаємо, як грішать інші, забуваючи, що насамперед потрібно каятися й оплакувати свої гріхи. Якщо бачимо власні гріхи, як правило, нам уже не до того, чи впав інший, чи грішить він. Ми оплакуємо свої гріхи й не поспішаємо засуджувати інших.

Ще одна цитата: «Ніколи не соромся того, хто перед тобою злісно говорить про ближнього; але краще скажи йому: “Перестань, брате, я щодня впадаю в найлютіші гріхи, і як можу його засуджувати?” Ти зробиш таким чином дві добрі справи, і одним пластиром зцілиш і себе, і ближнього. Це один із найкоротших шляхів до отримання прощення гріхів, тобто щоб нікого не засуджувати. Бо сказано: не судіть, і не судитимуть вас» (Лк. 6, 37)».

Тут, я думаю, все зрозуміло. Якщо ми стаємо свідками осуду, для нашої користі, а також для користі ближнього, потрібно всіляко від цього ухилитися. Якщо ж той, хто зараз засуджує, почує нас і прислухається, тоді варто сказати йому слова: «Я також впадаю в найлютіші гріхи і як можу засуджувати ту людину, про яку ти говориш».

Й інакше не буває

Наступні слова є буквально духовною аксіомою. Думаю, з цим у своєму житті стикалися всі: «Послухайте мене, послухайте, злі судді чужих вчинків… за які гріхи засудимо ближнього, тілесні чи душевні, у ті впадемо самі; й інакше не буває».

Часто ми впадаємо саме в ті гріхи, за які засудили іншу людину. Милосердний Господь бажає, щоб ми позбулися страшного гріха осуду, тому дозволяє нам впасти, щоб ми бачили, що ми такі самі немічні та слабкі, й побоювалися в подальшому лихословити й засуджувати будь-кого.

Ось що Лествичник говорить про марнославство: «Усім без розрізнення світить сонце: а марнославство радіє всім чеснотам. Наприклад: я марнославлюся, коли пощуся; але коли припиняю піст, щоб приховати від людей своє утримання, знову марнославлюся, вважаючи себе мудрим. Перемагаюся марнославством, одягнувшись у гарний одяг; але й одягаючись у поганий, також марнославлюся. Почну говорити, перемагаюся марнославством; замовкну, і знову ним же переможений. Як не кинь цей триріг, все один ріг стане вгору».

«Марнославна людина є ідолопоклонником, хоча й називається віруючим. Вона думає, що шанує Бога; але насправді догоджає не Богу, а людям».

«Пост марнославної людини залишається без нагороди, і молитва її безплідна, бо вона й те, й інше робить для людської похвали».

«Марнославний подвижник сам собі завдає подвійної шкоди: перша — що виснажує тіло, а друга — що не отримує за це нагороди».

Тканина твоєї молитви

Про смиренність: «Смиренність є божественний покров, який не дає нам бачити наші виправлення».

Дійсно, той, хто прагне до смирення, тобто до тверезого уявлення про себе, має над собою божественний покров, який не дає йому бачити своє зростання. Під цим покровом смиренності людина ніколи не заспокоїться й не зупиниться на досягнутому. Навпаки, завжди прагнутиме жити з Богом, виконувати Його заповіді та досягати досконалості, не думаючи при цьому, що чогось досяг.

«Коли йдеш постати перед Господом, нехай вся риза душі твоєї буде виткана з ниток, а точніше сказати, із запоруки незлопам’ятності. Якщо ж ні, то не отримаєш від молитви жодної користі. Нехай вся тканина твоєї молитви буде небагатослівною; бо митар і блудний син одним словом умилостивили Бога».

«Якщо хтось просить тебе помолитися за нього, то хоча б ти й не здобув ще дару молитви, ніколи не відмовляйся, бо часто віра того, хто просить, рятує й того, хто молиться за нього зі смиренним серцем».

Ми чудово розуміємо й усвідомлюємо, які з нас молитвеники, але тим не менше, якщо просять помолитися, ми повинні це робити. Як пише Лествичник, у такому випадку віра того, хто просить, виправить і нас, і коли-небудь, у відповідний час, зробить нас справжніми молитовниками.

***

Лише декілька цитат із преподобного Іоанна Лествичника, і стає зрозуміло, наскільки важливо кожній людині ознайомитися з цією книгою, щоб уберегтися від гріхопадінь, знати, як чинити, якщо впадеш у якийсь гріх, і, головне, — як жити, щоб догоджати Богу.

***

Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на YouTube-каналі Іонинського монастиря:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Простилися гріхи чи не простилися

Сьогодні ми чули в Євангельському читанні, як Господь зцілив паралізовану людину. Причому зробив Він це для напоумлення тих, хто не вірив у Його Божество. Бо коли друзі принесли до Христа цього нещасного і Господь сказав: «Чадо, прощаються тобі гріхи твої», фарисеї довкола обурилися: «Хто може прощати гріхи, крім одного Бога?» На це Христос відповів: «Що легше? чи сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи? чи сказати: встань, візьми постіль твою і ходи?»

І дійсно, спробуй перевірити — простилися гріхи чи не простилися. Але щоб показати, що Він істинний Бог, має владу прощати гріхи та зцілювати хвороби, Христос сказав розслабленому: «Встань, візьми постіль твою та йди до дому твого». Той встав, взяв ноші, на яких його принесли, і пішов (див. Мк. 2, 1-12).

Це було явне чудо. Хто стикався з лежачими хворими, знає, що з часом їхній стан дуже погіршується. Навіть за сучасних засобів медицини складно уникнути пролежнів, важко доглядати за такою людиною, а в ті часи було в рази складніше. І раптом той, хто стільки років лежав нерухомий, встав і пішов. Напевно, це стало найкращим свідченням для всіх, хто не вірив словам Христа.

Ми маємо таких самих помічників

Зауважимо, що цю людину до Христа принесли її друзі. Оскільки приміщення, де перебував Господь, оточувала величезна юрба і проштовхнутися було абсолютно неможливо, вони розібрали дах будинку і спустили ноші. Яка віра та яке бажання в поєднанні з величезною любов’ю до свого друга! Тому Христос, побачивши в тому числі й їхню віру, зцілив нещасного.

Ми теж маємо таких помічників, таких самих друзів, але на небі. Це святі, які просять за нас Господа, предстоять перед престолом Божим і можуть донести до Нього наші молитви та прохання.

Найближчими ж нашими друзями є, звичайно, преподобні Печерські, пам’ять яких ми святкуємо другої неділі Великого посту.

Здавалося б — ченці, які жили в печерах: який приклад вони можуть подати мирянину? Але якщо уважно читати «Печерський патерик», де зібрані життєписи печерських святих — а я сподіваюся, що не все так погано і всі читали цю книгу про наших рідних преподобних, — то не можна не помітити, наскільки яскравими були випадки з їхнього життя і як все це можна застосувати буквально до кожного з нас. А звершені ними дива — привід звертатися до них з проханням здійснити подібні чудеса і з нами.

До вас прилипла диявольська квітка

Наприклад, преподобний Матвій Прозорливий бачив те, що приховано від очей інших людей. Його життєпис розповідає, як одного разу він молився в храмі й помітив дивного воїна, який ходив між ченцями та парафіянами й кидав на кожного якісь квіти. До кого квітка прилипала, той починав чухатися, позіхати і знаходив зручний привід вийти з храму. Якщо ж квітка не прилипала, людина продовжувала уважно молитися. Преподобний зрозумів, що бачив диявола, який намагається заважати молитві присутніх у храмі.

Якщо під час богослужіння або на молитві вдома вам захочеться відволіктися, погуляти, попити кави, знайте, що до вас прилипла ця диявольська квітка. Постарайтеся від неї відмахнутися і знову спонукати себе до молитви.

А ми боягузливо мовчали

Усі ми пам’ятаємо преподобного Миколу Святошу. Він був чернігівським князем у той час, коли це князівство було наймогутнішим і становило конкуренцію київському. Однак він залишив князювання і смиренно ніс послух привратника у Троїцькій надбрамній церкві, яку сам же побудував. Тобто відкривав ворота, кланявся кожному, хто заходив, пояснював, підказував.

І в нас часто буває спокуса, коли стикаємося з людьми, як нам здається, нижчими за нас, поводитися з ними гордовито та зневажливо. Нехай буде нам преподобний Микола прикладом справжньої смиренності й людинолюбства.

Або преподобний Кукша Священномученик. Він проповідував серед язичників і був убитий за свою проповідь.

Для нас його житіє теж повчальне, тому що ми всі повинні благовістити про Христа і про нашу віру. Однак, напевно, бували випадки, коли при нас зневажали православ’я, а ми боягузливо мовчали. Преподобний Кукша нехай зміцнить нас у сповіданні своєї віри та захисті Церкви.

Яким би не був гріх перед нами нашого ближнього

А історія Тита й Євагрія? У притворі нашого храму зображено чудо, яке з ними сталося ще в домонгольські часи та дійшло до нас завдяки свідченням ченців, їхніх сучасників.

Преподобний Тит був священиком і дружив з дияконом Євагрієм. Однак згодом диявол посіяв між ними таку ворожнечу, що часом вона доходила до божевілля. Наприклад, коли один ішов по храму з кадилом, інший відходив у дальню частину храму. Коли вони зустрічалися на вулиці, плювали в бік один одного.

Аж раптом Тит тяжко захворів і за всіма ознаками мав померти. Розуміючи, що на суд Божий не годиться переходити в немирності й ворожнечі з ближнім, він попросив привести Євагрія для примирення. Той іти не хотів — довелося його вести силоміць. Старець підвівся на своєму ліжку і з останніх сил попросив у Євагрія пробачення, але той, засліплений злістю й ненавистю, вирвався з рук ченців, які його тримали, і закричав: «Не буде тобі прощення ні в цьому віці, ні в майбутньому». Тієї ж миті він упав і помер у страшних судомах, так, що коли його спробували підняти, то не могли звести розпростертих рук і закрити йому вирячені очі.

Тит же став абсолютно здоровим. Вражені такою подією, браття запитали в Тита, що сталося, і він відповів: «У той момент, коли брат відмовився примиритися, я побачив ангела, який вразив його вогненним списом, а мені подав руку й підвів з ліжка».

Чи це не приклад для кожного з нас остерігатися ворожнечі та пробачати все, яким би не був перед нами гріх нашого ближнього.

Щоб і ми були справжніми християнами

Є ще багато повчальних і актуальних оповідей з життя преподобних Києво-Печерських. Сьогодні й кожного дня будемо молитися до них про наші потреби, але насамперед — щоб вони допомогли нам на шляху до Христа. В Євангелії сказано: «Шукайте перш за все Царства Божого і правди Його, решта додасться вам». Будемо просити у преподобних, щоби нам теж бути справжніми християнами, виконувати заповіді Божі, і головну з них — любити Бога та ближнього, і, дасть Бог, зустрітися з нашими святими друзями в раю.

Цієї неділі ми згадуємо подію, що сталася в далекому восьмому столітті. Цій події передував період іконоборства — єресі всередині Православ’я, прихильники якої стверджували, що не слід шанувати святі ікони.

Слід сказати, що аргументація тодішніх іконоборців не була примітивною. Вона звучала настільки логічно та богословськи обґрунтовано, що цієї єресі дотримувалися патріархи, імператори та тисячі й тисячі православних людей. Вона бентежила Візантійську імперію близько ста років. Шанувальників ікон жорстоко переслідували, засилали й навіть калічили.

Наприклад, у святцях декілька святих іменуються «начертаними». Це означає, що коли іконоборці їх катували, то на обличчях вирізали їм різні лайливі слова. І такі відмітини — начертання — захисники іконошанування потім носили на собі все життя.

Дуже багато людей прославилися в боротьбі з цією єрессю. Найвідоміший, напевно, преподобний Іоанн Дамаскін, який має безпосереднє відношення до нашої обителі і, зокрема, до ікони Божої Матері, іменованої «Троєручиця». Думаю, ви всі знаєте чудо, яке сталося з ним. На нього звели наклеп, внаслідок якого йому відсікли праву руку — за те, що він нею писав трактати на захист православної віри. І ця відсічена рука приросла після молитви перед образом Божої Матері. На знак подяки за це він приклав до ікони срібне зображення зціленої руки, після чого ікону Богородиці й почали називати «Троєручицею».

Багато інших святих так само до крові сповідували істинність віри. Допоки не зібрався сьомий Вселенський Собор, на якому було розібрано це лжевчення та затверджено шанування святих ікон. Було дано дуже точне формулювання: що, споглядаючи образ, ми підносимося подумки до першообразу. Тобто шануємо і вклоняємося не зображенню, не дереву, не фарбам, а тому, хто зображений.

Попри це єресь ще деякий час продовжувала хвилювати Візантійську імперію. Останнім імператором-іконоборцем був Феофіл. Після його смерті дружина імператора, благочестива цариця Феодора, зібрала все духовенство на чолі з патріархом і проголосила, що відтепер іконоборство відходить у минуле, а Церква та вся імперія повертаються до іконошанування.

Як любляча дружина, вона дуже переживала за посмертну долю свого чоловіка, знаючи, скільки зла він заподіяв Церкві та як активно підтримував іконоборство. З цими переживаннями цариця звернулася до Константинопольського патріарха, і він запропонував весь перший тиждень Великого посту в усіх церквах молитися, щоб Господь пробачив Феофілу його гріх.

Так, на першому тижні Великого посту патріарх з усім собором духовенства в усіх храмах Константинополя молилися про прощення Феофіла. Про це ж у царському палаці молилися й цариця з підлеглими. Потім патріарх написав на сувої імена імператорів-іконоборців і поклав його під престол. Після звершення богослужіння, коли він дістав цей сувій, то з подивом побачив, що ім’я Феофіла зникло з цього списку. Він поспішив розповісти про це імператриці.

Можна собі уявити, якою була її радість, адже Господь явним чином показав, що її чоловік отримав прощення. У духовному запалі вона наказала звершити по всьому Константинополі хресний хід з іконами й урочисто внести ці святині в собор Святої Софії, де було проголошено многоліття всім захисникам і поборникам православної віри та анафему тим, хто підтримував єресь іконоборства.

Це було небувале торжество. Весь Константинополь гудів, побачивши явне чудо. Більше ця єресь ніколи не поверталася в Православну Церкву. Власне, на згадку про цю подію і встановлено святкування Торжества Православ’я в першу неділю Великого посту.

У цей день після Літургії в православних храмах звершується схожий чин. Проголошуються анафеми тим, хто не вірить у Бога і спотворює віру, вічна пам’ять тим, хто зберігав вірність Православ’ю, і «Многая літа» тим, хто продовжує її берегти зараз.

Слово «Анафема» означає «відсікаю» або «розсікаю». По суті, це однокореневе слово зі словом «анатомія». Тобто Церква проголошує, що такий і такий за ті чи інші свої помилки відсікаються від Церкви. Він не з нами, він не наш, будьте обережні. Це жодним чином не прокляття, а просто констатація факту — що людина або група людей, які дотримуються будь-яких лжевчень, самі себе відокремили від православної віри. Також підносяться особливі молитви за тих, хто зараз перебуває в омані, тому що живим людям ще можливо покаятися.

Безумовно, рідко з ким може статися таке диво, яке сталося посмертно з нещасним Феофілом. Але необхідно молитися за цих людей, особливо за тих, хто живий і має можливість відкинути свої хибні думки й повернутися до істинної віри. Цьому й присвячений день Торжества Православ’я — молитві за тих, хто відпав від Церкви, щоб вони знову повернулися до Христа.

Допоможи, Боже, всім нам і тим, хто сам відлучає себе від Церкви своїми особистими гріхами, бути завжди з Христом і тут, і в майбутньому віці. Амінь.

***

Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на YouTube-каналі Іонинського монастиря:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Добре в батьківському домі

Сьогоднішньому євангельському читанню про блудного сина передував уривок з послання святого апостола Павла, в якому він говорить знамениті слова: «Усе мені дозволено, та не все корисне; все мені дозволено, та ніщо не повинно володіти мною» (1 Кор. 6, 12). Притча є ніби продовженням цих слів.

Молодший син вирішив піти з сім’ї й попросив батька віддати йому належну частину майна. Отримавши своє — невідомо, чи то були гроші, чи якісь припаси — пішов з цим «у далекий край» (Лк. 15, 11), де досить швидко прогуляв весь статок і дуже бідував. Заробляв тим, що пас свиней, але так голодував, що готовий був їсти навіть ті ріжки, якими харчувалися свині.

Опинившись у такій великій скруті, він згадав своє, очевидно, блаженне та спокійне перебування в батьківському домі й захотів повернутися. Він розумів, що свою частину спадку промарнував, а отже, за юридичними мірками, повертатися як синові вже не годиться. Тож вирішив прийти з такими покаянними словами: «Отче! Согрішив я проти неба і перед тобою. Прийми мене як одного з наймитів твоїх» (Лк. 15, 19). Тобто, навіть якби батько прийняв його як наймита, все одно життя поруч із рідними було б безумовно легшим, ніж те, яким він жив за кордоном.

З такими думками молодший син повертається до батька, і той, побачивши його здалеку, як сказано в Євангелії, «побіг, і кинувся йому на шию» (Лк. 15, 20). Тобто не просто сидів чекав, не просто вийшов зустрічати, а саме побіг.

Блудний син звертається до отця тими словами, які підготував заздалегідь. Однак батько виявляє властивість своєї люблячої душі: кличе слуг, наказує одягнути юнака в нормальний одяг, принести перстень — символ влади — і надіти йому на руку. А також заколоти для святкування вгодованого тельця, тобто найкращого теля.

Всього один крок назустріч Богу

Як же вчинив старший син, коли почув радість у домі й побачив, як батько, та й інші родичі радіють поверненню його нещасного брата? Звісно, образився. Слова, які він сказав, абсолютно для нас очевидні та зрозумілі: «Отче, я завжди з тобою. Завжди тебе підтримував, працював, поводився пристойно. А тут приходить той, хто наплював на тебе, на нашу сім’ю, кинув нас, десь вештався, і тільки коли припекло, повернувся».

Люблячий батько й до цього сина звертається зі словами розради: «Сину мій, ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Але цей мій син був мертвий і ожив. Радіймо цьому разом зі мною» (див. Лк. 15, 25-32).

Цілком очевидно, що ця притча насамперед про Небесного Отця, Який чекає нашого покаяння, радіє нашому покаянню. Я був знайомий з настоятелем монастиря Дохіар на Святій горі Афон старцем Григорієм, який багато разів говорив, що, якщо людина хоче покаятися, їй достатньо зробити тільки один крок назустріч Богові. Решту кроків Господь зробить Сам — як і батько в сьогоднішній притчі.

У таїнстві покаяння все по-іншому

Але ця притча, звичайно, і про синів. Кожен день ми уподібнюємося молодшому: порушуємо заповіді, йдемо від Небесного Отця «в далекі краї». Але в таїнстві покаяння знову й знову повертаємося, і Господь з любов’ю нас приймає.

Хочу поділитися одним цікавим спостереженням. Я спілкувався з багатьма священнослужителями, і ми дійшли висновку, що священик, який, як ми знаємо, під час Сповіді містично, таємничо зображує Христа, має такі ж почуття до грішника під час каяття, як і батько з цієї притчі. Тобто чим тяжчі гріхи сповідує людина, тим більше священик любить її та радіє за неї.

З людської точки зору це парадокс. Адже коли ми дізнаємося про чиїсь гріхи, в душі, як правило, перш за все виникає або осуд, або зловтіха, або інші негативні емоції. Однак у таїнстві покаяння все по-іншому. Священик разом із Господом, Який при Сповіді невидимо присутній, радіє за кожного, хто щиро кається, як радіє Господь, і любить його такою ж любов’ю.

Тому не потрібно соромитися сповідатися в якихось важких гріхах. Священик ніколи навіть подумки не засудить.

Інакше не можна

Окремо потрібно сказати про старшого сина. Начебто він жив благопристойно, все в нього було добре, але все ж таки він не зміг витримати любов свого батька. Не зміг її відразу прийняти. Хоча, думаю, все-таки «яблуко від яблуні недалеко падає», і, якщо батько був настільки люблячим, напевно частина цієї любові передалася і старшому синові, і він, одумавшись, так само радісно прийняв свого нещасного брата.

Так і ми в Церкві, намагаючись жити за заповідями, можемо впасти в подібну спокусу. Вона полягає в зневажанні тих людей, які тільки-но прийшли в храм, залишили своє минуле гріховне життя й починають свій шлях до Бога.

Буває, коли чуємо, що іншій людині радісно молитися, легко постити, й вона запоєм читає духовну літературу (яку нам читати важко, і ми щоразу змушуємо себе це робити), може виникати заздрість. Мовляв, чому в нього так, а в нас так. Але потрібно пам’ятати, що люблячий Отець тим людям, які приходять до Нього з блудного грішного світу, дає особливу закличну благодать — виняткові сили, щоб жити по-Божому.

Подібно до того, як опікуються новонародженим — дають спеціальну їжу, одягають у теплий і зручний одяг, завжди тримають під наглядом — так і Господь людину, яка приходить до Нього з покаянням, оточує такою ж любов’ю й турботою. Однак немовля зростає, міцнішає, пробує ходити. Його відпускають, воно падає, набиває гулі. Й інакше не можна, бо людина не зможе все життя залишатися в памперсі. Так і Господь з часом починає відпускати нас — помалу забирає Свою благодать, щоб ми навчилися самі йти до Нього.

Правильно користуватися своєю свободою

Плоди, які ми приносимо Богу в період неофітства, це те, що нам давав Сам Господь. Як проголошується на Літургії: «Твоя від Твоїх». Ми повертаємо Богу Його ж дари. І тільки з часом зможемо приносити Йому наші власні плоди. Ясна річ, вони не такі прекрасні, як у період нашого воцерковлення. Вони можуть бути кривенькими й непоказними, десь з гнильцем, але Господь прекрасно бачить нашу неміч і слабкість і з радістю приймає те, що ми приносимо Йому. Хоч недосконало та неідеально, але це вже наші труди, наші старання й наш прояв любові до Небесного Отця.

Ось така багатогранна притча.

Пам’ятаймо ці слова апостола Павла: «Усе мені дозволено, але не все корисно». Господь наділив нас свободою. Молодший син із притчі скористався нею не на благо, але пізніше, загнаний у важку ситуацію, спрямував її на покаяння.

Обиратимемо й ми те, що нам корисно. І, як за словами апостола, «ніщо не повинно володіти мною», так і нами не повинен володіти гріх, а все наше життя повинно бути вільним у Христі. Амінь.

***

Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на каналі Іонинського монастиря:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

«День Святих Богоявлень»

У церковному уставі сьогоднішній день іменується «Днем Святих Богоявлень». Це відгомін давньої практики Церкви, коли Різдво та Водохреща відзначали в один день, і це мало дуже велике символічне значення.

Святкуючи Різдво зовсім нещодавно, ми вклонялися в убогому вертепі народженому в смиренні нашому Господу. Заради нас Він «вигляд раба» (Фил. 2, 7) прийняв, став беззахисним немовлям, втілився для нашого спасіння. Дійсно, Бог явив Себе людям, ставши істинною Людиною, у всьому подібною до нас, крім гріха.

Через 30 років після Різдва Христос виходить на проповідь. Ми знаємо, що в іудаїзмі проповідувати Слово Боже має право людина, яка досягла 30-річчя. І Христос після досягнення цього віку являє Себе людям як Учитель, Месія, Спаситель світу, і в цьому теж виказує Свою крайню смиренність.

Тоді в вертепі Христос став немовлям і зволив народитися в приміщенні для худоби. Тепер приходить до Іоанна Предтечі хреститися, як це робили безліч інших людей, які сповідували свої гріхи, каялися й омивалися водами Йордану.

«Так належить нам виконати всяку правду»

Предтеча прекрасно розумів, Хто перед ним, тому що ще в утробі матері знав про Христа, що це Спаситель, Месія. Пам’ятаєте, коли Пресвята Богородиця зустрілася з праведною Єлисаветою, заграло дитя в утробі Єлисаветиній? Святі отці тлумачать це так, що ще в утробі Іоанн вклонився Христу, Який вже був в утробі Пресвятої Богородиці.

Однак, коли Предтеча побачив, як Христос іде до нього хреститися, природно, зніяковів. Розуміючи, ким він є в порівнянні з істинним Богом, Який прийшов на землю, Іоанн спробував відмовитися, як ми чули сьогодні про це в Євангелії. Але Господь відповів: «Так належить нам виконати всяку правду» (Мф. 3, 15). Тоді Христос увійшов у води Йордану й прийняв хрещення.

Не води змили з Христа гріх, бо Він був без гріха, а Христос Своєю благодаттю освятив водне єство. На згадку про це щороку на Водохреще ми звершумо освячення води й просимо, щоб Господь дав цій воді таку ж благодать, яку отримала Йорданська вода в момент хрещення в ній Христа Спасителя.

«Втім, не як Я хочу, але як Ти»

Як Різдво, так і Водохреще — це свято смирення. Апостол Павло говорив: «Будьте подібні до мене, як я до Христа» (1 Кор. 11, 1). Він говорив це не просто так, але тому що дійсно, як міг, прагнув уподібнитися Христу, в тому числі в смиренні й терпінні. Адже Христос, як пише апостол, «смирив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної» (Фил. 2, 8).

Ми пам’ятаємо моління про чашу в Гефсиманському саду: як Бог, Христос знав, що буде далі, але як людина, вразлива до болю і страждань, жахався того, через що Йому доведеться пройти. Тому молився: «Отче Мій! якщо можливо, хай обмине Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26, 39).

«Втім, не як Я хочу, але як Ти» — ці слова повинні бути девізом для кожного з нас. Усі ми зараз проходимо дуже важкі випробування — і моральні, споглядаючи численні жертви війни та утиски нашої Церкви, і фізичні, страждаючи від холоду й нестачі електрики. Усе це спонукає до того, щоб почати нарікати, проявляти злість, неприйняття. Але ми маємо пам’ятати Христа, пам’ятати апостола Павла, який закликає максимально уподібнитися Христу. І коли важко, постійно промовляти цю молитву: «Втім, не як я хочу, але як Ти, Господи».

Ми всі зараз п’ємо дуже гірку чашу. Напевно, вона послана нам для того, щоб кожен із нас замислився, чому Бог попустив нам ці страждання. Особисто, конкретно для мене — які в мене є ще невиправлені гріхи, які в мене пристрасті, з якими я навіть ще не починав боротися? Якщо під час страждань усі ми, кожен із нас думатиме про це і прагнутиме до виправлення себе, Господь обов’язково втішить нас, дасть радість і заспокоєння.

У цей день смирення будемо просити в Господа, щоб і ми смиренно, з миром приймали всі ті випробування, які зараз проходимо і які можуть бути ще попереду, і довіряли своє життя Богу словами Христа: «Втім, не як Я хочу, але як Ти, Господи». Амінь.

***

Нинішня Неділя перед Різдвом присвячена святим отцям — тим, про кого ми чули в євангельському читанні: родичам Христа по плоті, які сподівалися на Месію, чекали Його, але в земному житті не побачили.

У єврейському народі дуже очікували Спасителя, і кожен прагнув, аби Христос походив з його роду. Хоча ми знаємо з писань пророків, що Месія мав народитися з роду Давидового, але й решта хотіли, щоб саме їхнім родичем став Христос. Недаремно євангеліст Матвій помістив довгий перелік родичів Христа по плоті на початку свого Євангелія.

Крок за кроком, ім’я за іменем ми проходимо всі етапи старозавітної історії, наближаючись до Віфлеємської печери. Ми чули імена сродників Христа по плоті, але ж ми теж є Його родичами, тому що, причащаючись Його Тіла і Крові, стаємо рідними Йому.

І в ці дні, що передують Святвечору та Різдву, дуже важливо як слід підготуватися, щоб у різдвяну ніч стати рідним Христу.

Як саме підготуватися? Насамперед докласти всіх зусиль, щоб причаститися на різдвяній службі. Недаремно ж ми постили, недаремно готувалися. По суті, піст — це підготовка саме до Причастя.

Також дуже важливо день напередодні Різдва не присвятити численним стравам. Погодьтеся, досить безглуздо постити 40 днів, щоб той час, коли в храмах особливо оспівується народжений Христос, витрачати на приготування різних кулінарних шедеврів.

Не менш нерозумно весь день постити, як кажуть, «до першої зірки», щоб потім просто сісти й наїстися. Цей звичай прийшов, скоріш за все, з радянського періоду, коли святкування Різдва хоч і залишалося в народі, але було відірване від богослужбової традиції.

День напередодні Різдва краще присвятити не голодуванню, а пришестю до храму на урочисту різдвяну Вечірню, яка служиться вранці 6 січня.

Чому така, начебто, невідповідність: вранці — Вечірня? Річ у тім, що перші християни молилися напередодні Різдва практично весь день. Увечері служили Вечірню, після неї звершувалася літургія Василія Великого, до якої парафіяни, тримаючи Євхаристійний піст, утримувалися від їжі та пиття. Таким чином вони постили, що називається, до першої зірки, бо літургія завершувалася, коли вже сутеніло.

У відриві від богослужбової практики традиція не їсти нічого цілий день абсолютно безглузда. Водночас, якщо ви маєте намір присвятити цей час не молитві в храмі, а кулінарним клопотам, то, звісно, можете голодувати «до першої зірки».

Якщо ж людина вирішила присвятити Різдвяний Святвечір Христу, Чиє пришестя у світ, власне, ми й святкуємо, їжу можна споживати одразу після літургії. Такий піст буде приємний Богу, і весь день, таким чином, буде присвячений Господу.

***

Дорогі мої, будь ласка, постарайтеся присвятити цей час зустрічі з Христом. Адже ми очікуємо дивовижну подію.

Бог, Який створив всесвіт, Який керує стихіями, Бог Авраама, Ісака та Іакова; Якого хотіли бачити, але не бачили багато праведників — Він являвся їм або у вигляді хмари, або вони чули тільки Його голос; цей Бог став плоттю. Як сказано в Євангелії: «І Слово стало плоттю, і перебувало з нами, сповнене благодаті та істини, і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ів. 1, 14).

Людство побачило того Бога, Якого так чекало. Він воплотився в убогій Віфлеємській печері, став беззахисним немовлям, вразливим до всіх небезпек. Став людиною заради нас, заради кожного з нас. Щоб ми мали життя вічне, щоби долучалися до Його Тіла і Крові, щоби теж стали рідними Йому по плоті.

Спробуємо не витратити ці дні даремно, перебуватимемо на шляху до Віфлеєма й у день свята Різдва вклонімося народженому в печері Богу. Амінь.

***

Дивіться також відео цієї проповіді:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

***

«У школах і дитячих садочках відтепер відзначають свята за григоріанським календарем. Ми ж не повинні забороняти своїм дітям святкувати ці дні в їхньому колективі?»

Якщо вже навколо всі святкують день святителя Миколая, то демонстративно фиркати та відвертатися, думаю, буде не найкращим варіантом. Краще дитині пояснити, що існують два календарі, і 6 грудня відзначалося свято за новим стилем, а ми в Церкві святкуємо 19 грудня.

Так само з Різдвом. Якщо дитина братиме участь у різдвяних заходах у навчальному закладі, в дитячому садку або ще десь, то, дійсно, не потрібно їй це забороняти. Просто поясніть, що є світський календар, а є богослужбовий календар. Тому один раз ти святкуєш зі своїми учнями в школі, а другий раз ми вже в храмі відзначаємо — молимося, причащаємося і прикликаємо на допомогу святителя Миколая або ж, у випадку з Різдвом, прославляємо Богонемовля Христа.

На конфронтацію йти не треба, але й від своєї віри не відступайте та пояснюйте настільки, наскільки дитина може зрозуміти.

***

«Підкажіть, будь ласка, що говорити дітям про дату святкування Різдва Христового, коли живемо в містечку Західної Європи, де немає храму УПЦ, але поруч багатолюдні храми Грецької, Антіохійської Православних Церков, і всі вони святкують Різдво 25 грудня».

Як я вже неодноразово говорив, святкувати потрібно, орієнтуючись на практику тієї парафії, де ви на даний момент духовно опікуєтеся.

Якщо це храм старостильного календаря (наприклад, Української Православної Церкви, громади якої, слава Богу, зараз у великій кількості відкриваються за кордоном) або однієї з Православних Помісних Церков, що живуть за старим календарем, то, звичайно, таких питань не виникає.

Якщо ви живете в тій місцевості, де є храми Православних Церков, які святкують тільки за новим стилем, то й дітей вітати, і святкувати потрібно саме за новим стилем — так, як прийнято на цій парафії.

Якщо в країні вашого проживання церковні свята відзначаються за новим стилем, а ви в старостильній громаді, то дітям потрібно пояснювати приблизно так: «Ми зараз живемо в Європі, тут своя традиція святкування приходу в світ Христа Спасителя. Вони святкують трохи раніше, тому раніше починають постити. Ми ж дотримуємося наших, українських традицій, як і наші благочестиві предки, і відзначаємо свята трохи пізніше».

Тобто досить просто сказати, що це різниця в традиціях.

І обов’язково, на мою думку, і на святителя Миколая за новим стилем, і на святителя Миколая за старим стилем варто зробити діткам щось приємне та радісне. Або подарувати подаруночок, або виконати їхнє давнє прохання. Іншими словами, певним чином їх порадувати від імені святого Миколая Чудотворця.

Так само і на свято Різдва цілком доречно привітати своїх рідних, близьких і тих людей, з якими ви мешкаєте поруч. Власне, всі дні року ми можемо говорити: «Христос народився! Славімо Його!», тому що кожен день ми маємо можливість жити у Христі, радіти тому, що Христос заради нашого спасіння прийшов у світ. Кожен день року можна згадувати Різдво Христове, тим більше тоді, коли його святкують чада дуже багатьох Православних Церков.

***

Ще більше відповідей на запитання учасників марафону дивіться на нашому YouTube-каналі:

Якби людина дійсно виконувала заповіді

Цієї неділі в храмах за богослужінням читався уривок з Євангелія про багатого юнака (Лк. 18, 18-27). Ми не знаємо, з якими думками він запитував Христа «Що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» — його справді цікавило це питання, чи він хотів, як часто робили фарисеї, спіймати Христа на слові. Але, судячи з тієї відповіді, яку отримав, очевидно, все було не так просто.

Це не був простець, що всім серцем бажав увійти в Царство Боже. Бо коли Іісус перерахував йому основні заповіді, той цілком спокійно й легковажно відповів: «Усе це зберіг я від юності моєї» (Лк. 18, 21).

Одразу постає запитання: яка нормальна людина при здоровому глузді може сказати про себе, що вона виконала всі заповіді Божі? Думаю, кожен, хто бодай трохи аналізує свої вчинки та дивиться вглиб себе, чудово розуміє, що абсолютно в кожній заповіді в нього є проколи. Десь більші, десь менші; десь на рівні думок, а десь узагалі зіяє величезна чорна діра. Кожен, хто пильнує себе, прекрасно усвідомлює, що насправді він собою являє. І все ж юнак самовпевнено сказав, що всі заповіді він виконав.

Тоді Христос запропонував простий тест: «Усе, що маєш, продай і роздай убогим» (Лк. 18, 22). Господь знав серце цього чоловіка, про його прив’язаність до свого статку й випробував його. Той же, як каже Євангеліє, «Почувши це, засмутився, бо був дуже багатий» (Лк. 18, 23). Тобто зламався одразу, на першому ж завданні.

Напевно, якби людина дійсно виконувала заповіді, в неї не стояло б питання про прихильність до багатства. Тому що про милостиню, про милосердя чимало говориться в Старому Завіті, і використовувати свої статки, щоб служити всім, хто цього потребує, для неї було б природно. Швидше за все, їй навіть на думку не спало б так ставити питання, щоб отримати від Христа відповідь: «Візьми й роздай усе».

Половина із нас не готова принести бодай 15 хвилин у жертву Богу

Так і кожен із нас. Якщо Христос-Серцезнавець попросить нас відмовитися від якоїсь нашої «улюбленої» пристрасті, ми навряд чи пройдемо цей тест.

У кожного є свої залежності, свої гріхи. У кожного є місця, в яких він раз по раз проколюється, послизається, втрачає рівновагу й падає, порушуючи заповіді Божі. І сьогоднішнє Євангеліє — привід замислитися, чи готові ми хоча б до мінімальної жертви. Чи готові розпочати принаймні з дрібниць: скажімо, пожертвувати своїм часом, який витрачаємо на себе, на свої розваги, на Facebook, на телевізор — на що завгодно, крім читання Святого Письма, молитви та духовних книг?

Сьогодні на початку літургії в храмі стояло рівно вдвічі менше людей, ніж присутні зараз. Про що це говорить? Що половина із нас не готова принести бодай 15 хвилин у жертву Богу. Адже Господь призначив нам зустріч тут, у цьому небі на землі, рівно на 9 годину ранку. Ми не дозволяємо собі запізнюватися на зустріч із чиновниками, але на зустріч із Богом раз по раз спізнюємось, причому робимо це уперто й постійно.

Чи готові ми піти на цю мінімальну жертву? Судячи з усього, ні. Судячи з усього, ми так само далекі від Царства Божого, як той юнак, який не захотів розлучитися зі своїм багатством.

Будь ласка, задумайтеся над цим. Подумайте, що са́ме віддаляє вас від Бога — щоб хоч чимось пожертвувати заради нашого Господа. Щоб слова, якими Господь звернувся до багатого юнака, не стосувалися нас, і щоб нам не засмутитися, якщо Христос запитає: «Чи готовий ти приходити на кожне богослужіння вчасно? Чи готовий ти читати щодня Євангеліє, молитися вранці та ввечері?»

Давати місце Богу діяти в нас

Однак потрібно пам’ятати, що цей уривок з Євангелія закінчується дуже оптимістичними словами: «Неможливе людям можливе Богові». Дійсно, коли ми вступаємо на шлях подвигу, коли хочемо стати хоч трохи кращими, ми не повинні покладатися тільки на свої сили — на свою силу волі, пунктуальність тощо. Потрібно давати місце Богу діяти в нас.

Давайте від сьогодні покладемо собі на серце одну думку: «Господи, по Твоїй благодаті я наступного разу прийду до храму вчасно. Господи, по Твоїй благодаті я почну робити добрі справи. Господи, з Твоєю допомогою з наступного вечора обов’язково щодня читатиму вечірні молитви. Заради Тебе, з Твоєю допомогою я готовий на жертву — хоч на маленьку, мізерну, але жертву…»

Я бажаю всім нам, і собі в тому числі, щоб Євангеліє допомогло нам стати ближчими до Бога. Щоб ми зробили бодай один крок на шляху до позбавлення від наших пристрастей і гріховних звичок, щоб і нам, як цьому юнакові, не відійти від Христа у скорботі. Амінь.

Ну а ми нагадуємо, що в нашому монастирі уже понад 30 років діє православна громада людей з вадами слуху, і зазвичай щонеділі здійснюється сурдопереклад під час пізньої Божественної літургії. У тому числі перекладаються мовою жестів проповіді братії та намісника обителі. Дивіться та діліться.

Читайте також текстову версію цієї проповіді:

Яке це було страшне видовище…

Цієї неділі ми чули євангельську розповідь про те, як Господь увійшов до однієї з синагог і зцілив там згорблену жінку. Справа в тому, що іудеї, шануючи свою головну святиню — Єрусалимський храм, не мали, проте, можливості щотижня бувати в ньому. Тому по суботах ті, хто жив далеко від Єрусалима, збиралися в спеціальних будівлях — синагогах, щоб читати священні книги, слухати тлумачення та повчання.

В одну з субот серед тих, хто прийшов до синагоги, була жінка, одержима духом немочі. Вісімнадцять років вона не могла розігнутися й ходила скорчившись. Можна уявити собі це страшне видовище, і як шкода її було всім, хто це бачив.

І Христос, побачивши її, змилосердився. Він покликав її та сказав: «Жінко! Ти визволена від твоєї недуги» (Лк. 13, 12), після чого поклав на неї руки, і вона відразу випросталася й почала славити Бога.

У той самий час начальник синагоги, який, очевидно, ставився, як і багато інших іудеїв, до Христа з підозрою, звернувся поміж іншим до народу: «Є шість днів, в які дозволено робити; в ті й приходьте зцілятися, а не в день суботній» (Лк. 13, 14). На таку абсолютно безглузду поведінку Господь відказав: «Лицеміре! чи не відв’язує кожний із вас у суботу вола свого або осла від ясел, і не веде напувати? А цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцять років, чи не належало визволити від цих пут у день суботній?» (Лк. 13, 15-16).

Дійсно, суворо дотримуючись суботи, іудеї, звісно, не могли в цей день залишити домашню худобу без їжі, тим самим формально порушуючи заповідь про суботній день. Але в начальника синагоги дотримання букви закону дійшло до того, що він не побачив явного чуда, яке створив Господь, і впав в огидний примітивний формалізм. І, тим не менш, після слів Христа всі, хто противився Йому, соромилися, а народ радів усім славним справам Його (див. Лк. 13, 17).

Дуже повчальне читання. Христос багато разів зцілював у суботи, тим самим наголошуючи, що в цей день Господній потрібно робити добро, і нас закликаючи до цього.

Коли служимо ближньому, ми служимо Богу

Коли після П’ятдесятниці на Апостольському Соборі встановлювали правила для язичників, які увірували в Христа, там уже не було священного для іудеїв правила про дотримання суботи.

Про Себе Господь не раз говорив, що Він «є господин і суботи» (Мф. 12, 8; Лк. 6, 5). Субота, по-єврейськи «шабат», означає «спокій». Христос, істинний Бог, Який створив світ і дав заповіді, в тому числі про шанування сьомого дня, кожного з нас закликає: «Прийдіть до Мене, всі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть іго Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11, 28-29).

Господь Сам є і субота, і спокій, тобто заспокоєння. Тому ми святкуємо Його воскресіння з мертвих, яке відбулося в перший день тижня, кожного недільного дня. Для нас це пам’ять про воскресіння Того, Хто був господином і суботи.

Але, крім того, що збираємося в храмі, як ми можемо проводити решту часу цього Господнього дня? У ледарстві, розслабленні або, все ж таки, якось по-іншому?

Моя благочестива прабабця, людина святого життя, любила говорити: «Працювати не гріх, гріх — лінуватися». У недільний день дуже важливо не тільки молитися, але й трудитися заради наших ближніх, робити добрі справи. Можна й потрібно в цей день працювати по дому, допомагати своїм близьким у прибиранні, приготуванні їжі. Відвідувати немічних, спілкуватися з рідними, які протягом тижня позбавлені нашої уваги, й цим втішати їх. Тому що, коли служимо ближньому, ми служимо Самому Богу.

Не допускайте недбалості

Хочу сказати й ще про одне. Сьогодні під час читання Євангелія в храмі було десь на третину менше людей, ніж стоїть зараз. Тобто багато хто вважає для себе можливим приходити не до початку літургії, а як зручніше.

Я розумію тих, хто добирається громадським транспортом — він ходить не дуже регулярно, з перебоями, плюс повітряні тривоги. Але ті, хто приїжджають на своїх автомобілях, вважають для себе можливим запізнюватися на зустріч із Богом.

Записуючись на прийом до лікаря або до якогось чиновника, ми чомусь не спізнюємося, навіть приходимо заздалегідь. І художній фільм починаємо дивитися не з тридцятої хвилини, а спочатку. Чому тоді дозволяємо собі таку поведінку в спілкуванні з Богом? Про це теж потрібно задуматися й планувати свій день так, щоб прийти до храму вчасно.

Ми знаємо страшні слова Святого Письма: «Проклятий, хто справу Господню робить недбало» (Єр. 48, 10). Тому давайте не будемо проявляти недбалість, тим більше в день Господній, який весь і цілком повинен бути присвячений нашому Богу. Амінь.

***

Дивіться також відео цієї проповіді:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Архієпископ Обухівський Іона та його слово на Євангельське читання в неділю 23-ю після П’ятдесятниці.

«Дерзай»

Євангельський уривок, який читається в храмах цієї неділі, як і багато інших, — про віру. Христос завжди творив чудеса по вірі тих, хто цього потребував. І сьогодні ми чули уривок одразу про два чуда, звершені Христом за зовсім невеликий проміжок часу: Він зцілив жінку, яка страждала на кровотечу багато років, і воскресив дочку начальника синагоги Іаїра (див. Лк. 8, 41-56).

У кровоточивої жінки була надміцна віра. Ми знаємо, що за старозавітними приписами на неї накладалися в цей період (а тоді не робили різниці між біологічною кровоточивістю та патологічною) дуже суворі обмеження. Так, їй категорично не можна було перебувати поміж людей. Однак вона мала таку рішучість, що наважилася піти в натовп, причому настільки тісний — як апостоли сказали Господу: «Народ звідусіль Тебе тіснить». І щойно вона торкнулася краю ризи Христової, як тут же зцілилася.

Цікаво вчинив Господь у цій ситуації. Він звернувся до людей зі словами: «Сила від Мене вийшла, бо хтось до Мене доторкнувся» (див. Лк. 8, 45), і коли всі почали Його переконувати, мовляв, подивись, скільки людей навколо, жінка, яка отримала зцілення й відчула це, сповнена вдячності оголосила про себе й розповіла, чим вона страждала і як зцілилася.

Таким чином Христос явив і чудо, і милість до цієї жінки. Тому що тоді населення було дуже невелике, і практично всі, як зараз у маленькому райцентрі, знали один одного — хто чим хворіє, від чого страждає. І коли кровоточива була змушена, за словом Христа, оголосити, що зцілилася, таким чином вона, як зараз кажуть, соціалізувалася, знову стала повноцінним членом суспільства.

Що сказав їй на це Христос? «Дерзай, дочко! віра твоя спасла тебе» (Лк. 8, 48).

Які чудові слова! Адже, за правилами, вона не те що не повинна була торкатися — не мала права навіть підходити до Христа. Але за свою віру, за свою сміливість отримала повне зцілення. «І надалі дерзай», — сказав їй Господь.

«Не бійся!»

Потім Христос іде до Іаїра. Той, звичайно, дуже переживав і хвилювався, бо його дочка була тяжко хвора, проте Ісус промовив до нього: «Не бійся, тільки віруй» (Лк. 8, 50). Як раптом приходять і повідомляють, що дівчинка померла. «Не померла, але спить», — сказав на це Христос, а потім, незважаючи на глузування, вигнав усіх, залишив найвірніших апостолів і батьків дівчинки та «виголосив: дівчино! Встань» (Лк. 8, 54).

Цікаво, що Христос одразу наказав дати їй їсти. Преподобний Єфрем Сирин звертав на це нашу увагу — що прийом їжі є ознакою живої істоти. І щоб усіх переконати, що дочка Іаїра дійсно воскресла, Господь наказав дати їй їсти.

Це теж підтвердження віри. Тому що батько, коли кликав Христа, вірив, що Той врятує і зцілить його дитину. І навіть незважаючи на те, що дівчинка померла, за вірою батька Господь звершив це чудо.

І ми покликані до такої ж віри. Так само дерзати, як кровоточива. Так само вірити, як Іаїр. Тому що без віри ми ніколи не отримаємо того, що просимо.

Господь завжди чує людину, яка звертається до Нього. Можливо, Він виконує наші прохання не так, як нам хотілося б, але тільки тому, що Він зовсім по-іншому бачить усі наші ситуації та дає, як одна людина сказала, не прошене, а благопотрібне. Тому молитися треба обов’язково. Молитися з вірою і просити, а Господь за нашою вірою дасть усе необхідне для нашого вічного спасіння і для життя.

Будемо вірити. Молитися. Молитися невтомно за нашу зранену країну, яка зараз залита кров’ю, щоб Господь Своєю милістю зупинив кровопролиття і дарував нам мир. Амінь.

Для майбутньої користі, нам поки що невідомої

У чому сенс євангельської історії про зцілення гадаринського біснуватого?

Багато хто з вас бував на Святій Землі та приблизно може собі уявити, де саме розташована Гадаринська місцевість. Ви знаєте, що в Галілеї є так зване Галілейське море, або, як його ще називають, Галілейське, або ж Генісаретське, озеро. Досить велике водоймище, на одному березі якого знаходяться ті міста, де проповідував Христос, — Капернаум та інші, а на протилежному розташовані висоти під назвою Гадаринська земля. До цих місць і пристав човен із Христом та апостолами.

На березі вони зустрічають страшного біснуватого. В Євангелії йдеться про жахливі дії, які він чинив, лякаючи всіх навколо й не даючи спокою іншим людям. Але найгірше було самій цій нещасній людині. І Христос виганяє з неї злих духів. Причому їх було так багато і вони були настільки сильні, що вселилися в свиняче стадо, яке помчало до високого обриву й потонуло в морі.

Думаю, всі добре знають цю євангельську історію, але варто подумати, чого вона нас навчає.

По-перше, того, що демони — це реальні істоти. Вони мають свою волю, певну силу, і якщо дозволяє Господь, можуть завдавати серйозних неприємностей. По-друге, ця розповідь нагадує, що Бог сильніший за всіх. Що без волі Божої з людиною не може статися нічого поганого, і якщо трапляються негаразди, то це для майбутньої користі, нам поки що невідомої.

Якби ми тільки бажали боротися з гріхом

Ми також бачимо, що демони настільки сильні, що, аби їх нейтралізувати, довелося послати їх у ціле стадо свиней, і дві тисячі тварин загинули в морі, чимало засмутивши цим жителів Гадаринської землі. Адже, порушуючи старозавітні настанови, люди тут мали справу з «нечистими» тваринами й вирощували їх, щоб продавати язичникам. І навіть після явного чуда зцілення, бо біснуватий був їхнім земляком, побачивши, Хто звершив це чудо, вони все одно не захотіли прийняти Христа в себе, аби тільки не втратити можливості продовжувати далі обслуговувати язичників і жити так, як вони звикли.

Так і ми — Господа, Який завжди поруч, часто самі не впускаємо в своє серце.

У кожного з нас є гріхи, з якими ми зрослися. Вони, начебто, не є смертними і безпосередньо не відлучають нас від Бога, однак протягом тривалого часу залишаються з нами. Ми навіть не починаємо боротися з ними, не маємо бажання позбутися їх і впустити в себе Святого Духа, щоб жити вже повністю по-Божому. Ми знаємо, що в нас є одне, друге, третє, але, подібно до гадаринського народу, віддаляємося від Христа, не дозволяємо Йому увійти в нас, продовжуючи жити з нашими гріхами без будь-якого наміру боротися.

В одному з церковних текстів сказано, що «Господь і намір цілує». Тобто важливим є саме бажання боротьби з гріхом. Можливо, воно не буде успішним. Можливо, з якихось Своїх причин Господь не дозволить нам повністю позбутися гріха, але Він прийме наше прагнення до цього.

Однак ми, на жаль, як гадаринські жителі, часто не маємо такого бажання.

Свідчити про Христа як можемо

Є ще один цікавий момент, на який звертають увагу святі отці. Зазвичай Христос Сам кликав людей до Себе. Наприклад, Він покликав апостолів, багатому юнакові сказав: «Залиш усе та йди слідом за Мною» (див. Мф, 19, 16-22), хоча той відмовився і відійшов від Христа засмученим. Але коли зцілений біснуватий попросився іти з Ним, Господь відповів: «Ні. Вертайся до свого селища й розповідай про те, що зробив з тобою Бог». І біснуватий, який отримав повне зцілення, повернувся додому, щоб проповідувати Христа (див. Лк. 8, 38-39).

Таким чином, нинішній уривок з Євангелія говорить нам також про те, що ми всі покликані до місії. Зцілений біснуватий особливо нічому ще не був навчений. Він не знав подробиць, ким є Христос. Не мав, очевидно, і глибокого знання Святого Письма, проте свідчив лише про одне Боже чудо — що був одержимий легіоном демонів, а тепер вільний від них завдяки Христу — і це вже було справжньою місією. Очевидно, багато хто під впливом його слів змінив своє життя і увірував у Господа Ісуса Христа.

Так само і наше завдання — свідчити про Христа як можемо. Якщо хтось володіє даром слова, говори. Якщо хтось не особливо красномовний, приводь людей до Христа своїм прикладом. Живи по-Божому не тільки дві години в неділю в храмі, але й 24/7. Тобто повністю всі дні свого життя — і вдома, і на роботі, і в спілкуванні з рідними, і в спілкуванні з чужими людьми — будь скрізь християнином.

Це і стане найкращою проповіддю. Адже Христос сказав: «Так нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі справи і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16). Дійсно, просто жити по-Божому може бути краще навіть за найпереконливіші слова, якщо вони не мають підтвердження в нашому житті.

Будемо пам’ятати про це, дорогі мої. Будемо жити по-Божому, боротися з нашими гріхами та немощами, і всюди і завжди свідчити про Христа.

***

Дивіться також відео цієї проповіді:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

***

Притча про сіяча відома всім, навіть тим, хто не читав Євангеліє, тому що її зображення широко розповсюджене. У чому її сенс?

Христос дуже чітко розмежовує, як, залежно від того, на який ґрунт потрапить зерно, воно або дасть рясні сходи, або взагалі ніяких плодів не буде — виросте й засохне.

Сіяч — це Господь, ґрунт — душі людей. Раз ми щонеділі збираємося в храмі, отже, і на ґрунт нашого серця колись впало зернятко Господньої проповіді. Ми його прийняли, воно пустило коріння, дало сходи і вже приносить якісь плоди. Які саме, складно сказати, як то кажуть, помремо – дізнаємося. На Страшному суді тільки буде зрозуміло, наскільки плоди, які ми приносимо Богу, угодні Йому. Але наше завдання – обробляти ґрунт свого серця.

Навіть ті, хто не має жодного відношення до сільського господарства, знають, що для того, аби земля давала врожай, її потрібно удобрювати, поливати, за нею слід доглядати. І наша душа не може залишатися в тому самому стані, в якому на неї впало зерно Христових слів.

Ми пам’ятаємо, як говорив поет: «І щоб душа не дармувала, Не витрачала марно час, Зроби все так, щоб гарувала І день, і ніч, і повсякчас…» Дійсно, душа зобов’язана Господу працювати над собою постійно. Не тільки вдень, але й уночі. Тому що бувають гріховні сновидіння, і люди, які прагнуть жити духовним життям, знають, що навіть уві сні вдається боротися з гріхом — піддатися цьому сновидінню або протистояти йому.

Постійно, щохвилини, на кожному кроці нашого життя ми робимо вибір: вчинити по-Божому або за законами світу, який «у злі лежить» (див. 1 Ін. 5, 19).

Дай Бог, звичайно, щоб перед нами не стояв якийсь страшний вибір — як у новомучеників, яких піддавали часто дуже серйозним випробуванням. Наприклад, намагаючись «розколоти» архієрея або священика, домогтися визнавальних показів, священнослужителю погрожували, що якщо не погодиться співпрацювати чи не зречеться віри, будуть репресовані його парафіяни або сім’я. Людина поставала перед болісним вибором: життя та смерть її близьких або ж співпраця з безбожною владою.

На щастя, у нас ситуації бувають простішими. Хоча вони були б простими, якби ми завжди робили вибір на користь Бога, ставали на бік Бога в будь-якій ситуації. Та часто ми більш схильні лукавити, обманювати і творити безбожні справи.

Апостол Павло писав про себе: «І вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2, 20). Він був дуже прямою, дуже щирою людиною. Якщо в нього траплялися проколи, він говорив про них. Так само, якщо було щось по благодаті Божій у ньому, він теж відверто свідчив про це. В іншому місці він писав: «А ми маємо розум Христовий» (1 Кор. 2, 16). Думаю, висловлюючись подібним чином, він явно не лукавив і завжди чинив саме так, як було угодно Господу.

Я бажаю всім нам мати розум Христовий, щоб у нас жив Христос. Щоб буквально на рівні рефлексів, на рівні підсвідомості, автоматично ми завжди вчиняли вчинки, угодні Богу.

І щоб наша душа завжди була доглянута — удобрювалася і читанням Святого Письма, і участю в Таїнствах, і молитвою, і, звичайно ж, добрими справами, без яких, як ми знаємо з Писання, спастися неможливо.

Навіщо мені йти на завідомо безнадійну справу

Знаєте, а того апостола Петра, якого ми так шануємо — ревного, гарячого, запального — могло б і не бути, якби він не вчинив так, як це описується в сьогоднішньому Євангельському читанні (див. Лк. 5, 1-11).

До покликання на апостольське служіння він був простим рибалкою. Галілейське озеро — або, як його ще називають, Галілейське море, тому що воно дуже велике — багате на рибу, й мешканці, що проживають на його берегах, досі займаються рибним промислом.

Уявіть ситуацію. Христос приходить на берег, де рибалки миють сітки після нічного лову, бо туди потрапляють і корчі, і водорості, та просить: «Можна я сяду в один із човнів і буду з цього човна говорити з людьми?» (див. Лк. 5, 3). Очевидно, серед Його слухачів були й такі, хто хотів із Ним особисто поспілкуватися, доторкнутися до Нього. Щоб уникнути зайвої тисняви, човен, в якому був Христос, відійшов недалеко від берега.

Після цього Господь звертається до майбутнього первоверховного апостола з такими словами: «Відпливи на глибину й закинь свої сіті для лову» (див. Лк. 5, 4). Це ключовий момент.

Риболовля сітками зазвичай відбувається вночі, тому що вдень риба бачить сітку і не йде в неї. Можна хіба що випадково зловити якусь дрібну рибку. Апостол Петро зі своїми друзями всю ніч працював, і вони нічого не зловили. Як досвідчений рибалка, який, очевидно, виріс серед таких, як він, і рибалив з дитинства, Петро знає, що веління Христа абсолютно безглузде. «Якщо я всю ніч працював, навіщо мені йти вдень на завідомо безнадійну справу, знову бруднити сітки, знову їх закидати, знову їх мити?» Ловити великими сітками — це справа дуже трудомістка.

Однак Петро говорить найважливіші слова: «Наставник, хоча ми всю ніч працювали й нічого не зловили, за Твоїм словом я зроблю це» (див. Лк. 5, 5). Він уже має таку міцну віру в Христа як Месію та Спасителя, що кличе товаришів, і вони закидають сіті. Риби виявилося так багато, що довелося кликати на допомогу, щоб витягти її на берег. Уловом наповнили два човни, причому під цією вагою ті почали тонути.

Нам, містянам, це важко зрозуміти

Нам, містянам, це диво складно зрозуміти. Ми, в кращому випадку, ловимо на вудку. Навряд чи серед нас є професійні рибалки, які знають, що таке ловити сіткою. Апостол же це прекрасно знав і в жаху, припавши до колін Христа, сказав: «Вийди від мене, Господи, бо я людина грішна» (див. Лк. 5, 8).

Він учинив так, як належало вчинити. Власне, тому і став первоверховним апостолом — тому що проявив у цьому випадку крайню смиренність.

Він побачив, що це чудо Боже. Воно ніяк не пов’язане з його рибальським умінням, з його досвідом, талантами, здібностями. Це явний дар Бога. І, як людина, що має про себе спокійне, тверезе уявлення, усвідомлює свою гріховність, сказав як є: «Господи, не можу поруч із Тобою перебувати, бо як я, грішник, можу перебувати зі Святинею?»

Бачачи його віру і те, що він вчинив ідеально, Христос сказав Симону: «Не бійся, відтепер ти ловитимеш людей» (див. Лк. 5, 10). З цього моменту Симон ступив на шлях проповіді й дійсно почав ловити людей для Царства Небесного. І робив це з такою саме смиренністю та вірою в Господа, з якою закидав сіті.

Це інструкція для кожного з нас

Апостол Петро приніс Богу настільки ж рясний улов, як описано в сьогоднішньому Євангелії. Однак це Євангельське читання — інструкція й для кожного з нас особисто, тому що дуже важливо вірити та повністю довіряти нашому Господу. Не просто вірити — бо демони також вірують і тремтять, а саме довіряти. Вірити дієво й знати, що Господь керує нашим життям, і тільки з Божою допомогою ми можемо зробити щось добре.

І обов’язково, відчуваючи необхідність у цій Божій допомозі, ми повинні прикликати її у всіх наших справах. Якщо щось не виходить, тим більше зі смиренням треба просити: «Господи, я людина грішна, але я вірю в Тебе, довіряю Тобі. Допоможи мені, допоможи моєму невір’ю». Часто, якщо добра чи потрібна справа у нас не виходить, це буває наслідком саме нашої зневіри, таким стимулом від Господа звернутися до Нього не з байдужою і спокійною, а з гарячою молитвою.

Як казав один мудрий чоловік, потрібно працювати так, ніби все залежить від нас, але молитися так, ніби все залежить від Бога. Потрібно молитися і всім серцем вірити, що всі плоди нашої молитви — це дар Божий. Причому ці плоди можуть бути й негативними, з нашої точки зору, тому що Господь краще бачить, що нам корисно, і що нам не зашкодить. Кожен по собі знає, що ми далеко не досконалі й часто молимося про речі, які в духовному відношенні нам некорисні. Звісно, Господь зволікає з виконанням такої молитви або виконує, але так, як буде нам на користь.

Дорогі мої, будемо вірити й чинити як Симон, майбутній апостол Петро, який довіряв Богу і мав про себе вкрай смиренне розуміння, бачив свою неміч, свою слабкість і бажав, щоб Господь заповнив те, чого йому бракує. Амінь.

На той час храм являв собою дуже сумне видовище

Сьогодні під час богослужіння ми чули відому Притчу про таланти. Наш преподобний Іона всім серцем сприйняв слова і цієї притчі, й інших закликів Христа, які він чув у Євангелії, і приніс Богу набагато більше плодів, ніж йому від початку було даровано.

Його любов до Бога творила чудеса. Зовсім проста людина, без особливої освіти, без будь-яких передумов до того, щоб стати відомим на весь православний світ, він побудував обитель, в якій ми й сьогодні продовжуємо молитися. Збудував цей храм, де ми з вами стоїмо. Зібрав братію, яка жила суворим та богоугодним життям. Коли читаєш кримінальні справи сповідників, постраждалих за віру в 20-30-х роках ХХ століття, зустрічаєш дуже багато імен вихідців із монастиря преподобного Іони. Це все плоди, які він приніс і за життя, і продовжує приносити зараз, коли предстоїть перед Господом.

Сьогодні ми згадуємо дуже важливу подію, яка відбулася 32 роки тому, восени 1993-го. Дехто з парафіян пам’ятає той час. Багато з вас прийшли в нашу обитель, вже коли вона була відбудована. Але тоді храм являв собою дуже сумне видовище.

Церкву розділили цегляними перегородками на окремі приміщення, стеля обвалилася. Опалення не працювало, і взимку всередині було холодніше, ніж назовні. Причому холод стояв такий, що ми виходили грітися на вулицю, тому що повітря на сонці хоч трохи прогрівалося, а в храмі через проморожені стіни температура зберігалася як у холодильнику. Однак уже тоді виникло бажання перенести мощі нашого преподобного на те місце, де він незадовго до своєї смерті заповів себе поховати.

Ми отримали благословення на це від Предстоятеля нашої Церкви, Блаженнішого Митрополита Володимира, який тільки рік як прийшов на Київську кафедру. Наш тодішній настоятель, отець Агапіт, будучи пострижеником Києво-Печерської Лаври, запросив також лаврську братію та інших помічників і трудівників для обрітення мощей.

Навіть якщо нас позбавлять храмів, все одно це не зрівняється з тим, що пережили за віру наші рідні та наші предки

Цікаво, що з моменту перенесення мощей преподобного Іони з монастиря на міське кладовище минуло всього 28 років. І ось уже 32 роки, як святиня знаходиться тут, у рідній обителі. Тобто поза монастирем вона перебувала порівняно недовго, але наскільки змінилася і країна, і Православна Церква за ті роки, поки преподобний був поза рідним храмом!

1966 року, коли влада вирішила перебудувати наш собор під музей ботаніки, мощі преподобного Іони зазнали наруги, їх узагалі викинули зі склепу. У той час за інерцією тривали хрущовські гоніння на Церкву. Ще всі пам’ятали, як Хрущов обіцяв у 1980 році показати по телевізору останнього попа. Ніхто не бачив жодного просвіту і навіть не сподівався, що в житті Церкви та країни настануть зміни.

Але минуло 28 років з моменту наруги над мощами, і обитель відродилася, а мощі повернуті назад на те місце, де повинні спочивати.

І православ’я, хто пам’ятає той час, стрімко відроджувалося. Тобто ми дійсно бачимо, що Господь творить чудеса, і за молитвами багатьох мучеників, які постраждали за віру в радянський час, повернув нашу країну назад до Богошанування.

Зараз ми теж переживаємо неспокійні й важкі часи, тому що до скорботи війни додаються хвилювання про долю нашої Церкви. Але Господь ніколи Свою Церкву не залишає, береже її, й навіть моторошні репресії більшовиків з усіма розстрілами, засланнями, гоніннями та знущаннями не принесли жодних плодів. Церква відродилася.

До речі, цікаво, що з усіх дореволюційних інститутів поваленої імперії в Радянському Союзі зберіглася тільки Церква. І зовсім не тому, що її не чіпали. Навпаки, всупереч усьому, що було зроблено для її повного знищення.

І зараз сумувати теж не потрібно, тому що Церква – це не людська установа, а Боголюдський організм. Це всі ми. Навіть якщо, можливо, нас позбавлять храмів або ще якимось чином будуть утискати, все одно це не може зрівнятися з тим, що пережили за віру наші рідні та наші предки. Зараз, слава Богу, до стінки нікого не ставлять, на Соловки й на Колиму не відправляють. Тому будьте впевнені, що Церква збережеться. Церква буде жити.

Коли ми побачили, що все так, як розповідали очевидці, то переконалися, що це дійсно мощі нашого преподобного

Але повернуся до обрітення мощей преподобного Іони.

Мощі знаходилися на Звіринецькому кладовищі, яке розташоване неподалік, між нашим монастирем і лаврою. Зібралися вночі, щоб не привертати сторонньої уваги, й почали молитися. За всю ніч декілька разів було прочитано весь Псалтир. Неухильно між читанням служили панахиди й у цей час копали.

Копали доти, доки не знайшли труну. Відкривши кришку, переконалися, що це точно преподобний Іона, бо в мощей не було глави. Як ми знаємо, її в 1966 році відірвали безбожники, і згодом вона зникла в невідомому напрямку. Замість неї на цьому місці лежали обгорілі кісточки єпископа Віталія. Він був похований в точно такому ж склепі в лівій частині храму, його поховання теж за радянських часів розграбували та спалили. За спогадами очевидців тих подій, замість голови преподобного Іони під час поховання на Звіринецькому кладовищі поклали кісточки єпископа Віталія.

Коли ми побачили, що все так, як розповідали очевидці, то переконалися, що це дійсно мощі нашого святого старця.

Святиню перенесли в рідну обитель, омили, просушили, одягли в нове облачення і на свято Покрови Божої Матері 1993 року поклали на місце первісного спочинку. Власне, ці події — перенесення мощей на міське кладовище, тобто порятунок їх від наруги безбожників, і повернення через 23 роки до рідної обителі — ми і святкуємо сьогодні.

І ми віримо, що преподобний Іона, який за своє довге життя був очевидцем дуже багатьох подій — як радісних, так і скорботних, і вже перебуваючи поза своїм тілом, став очевидцем розорення своєї обителі, а згодом її відновлення, — завжди буде з нами, з тими, хто любить його, і з тими, хто звертається до нього зі своїми молитвами та проханнями.

Будемо просити преподобного, в першу чергу, за мир у нашій країні, за наших воїнів. Проситимемо його про укріплення нашої Церкви, щоб зло не перемогло, щоб істина залишилася істиною і не була спаплюжена. І молитимемося кожен про свої проблеми, скорботи й радості, а також дякуватимемо за все — тому що дуже важливо дякувати і Господу, і Його святим угодникам за їхню благодатну допомогу.

***

Щоб у вічному житті в повноті перебувати з Господом

У цьому євангельському читанні ми чуємо те, що добре і давно знаємо — нагадування Христа про дві головні заповіді, які є основоположними ще з часів Старого Завіту й актуальні до нашого часу. Це найбільша заповідь — про любов до Бога — і подібна до неї — про любов до ближнього.

Знаєте, аби любити ближнього, не обов’язково любити Бога. Ми знаємо і серед своїх знайомих, і з історії велику кількість людей абсолютно самовідданих, які виявляли любов і до всього людства, і до тих, хто жив поруч із ними. Таких, хто готовий навіть життя віддати заради блага інших, досить багато серед атеїстів, іновірців та язичників.

Однак, на мій погляд, та любов, яку вони мають, є проявом саме Божественної любові до кожної людини. Господь наділив нас дуже чутливим і дуже важливим моральним орієнтиром – совістю. Якщо ми дослухаємося голосу Божого, який звучить у нас через совість, то дійсно від усього серця, від усієї душі й часто навіть до смерті здатні любити ближніх.

Апостол Павло писав про язичників, які мали чесноти, проте не мали істинної віри, що Господь і для них приготував обителі. Тому ті, хто виконує закон про любов до ближнього, хоч і не мали можливості пізнати Бога, або щось їх від любові до Бога відвернуло, будуть судитися за законом совісті (див. Рим. 2, 14-16). І ми віримо, що Господь не залишить їх Своєю благодаттю і Своєю невичерпною милістю.

Однак щоб у вічному житті в повноті перебувати разом із Господом і не втратити те, що приготував Він усім, хто любить Його, потрібно виконувати обидві ці найважливіші заповіді: любити Бога й любити ближнього.

«Спостерігай кожен за собою»

Якщо запитати будь-кого, чи любить він людство в цілому й оточуючих зокрема, теоретично всі дадуть ствердну відповідь. Проте все ж таки важливо проявляти любов справами, а не декларувати словами. А з цим, звісно, складніше.

Апостол Павло у своєму посланні написав чудові слова: «Одне одного тягарі носіть, і так виконаєте закон Христовий» (Гал. 6, 2). Це дуже важливе формулювання. Він не сказав: «Постіться, і так виконаєте закон Христовий». Не сказав: «Моліться, і так виконаєте закон». Його слова: «Одне одного тягарі носіть». А перед цим він вимовляє абсолютно чудові слова: «Якщо ж хтось впаде в якийсь гріх, ви, духовні, виправляйте такого в дусі лагідності, спостерігаючи кожен за собою, щоб не бути спокушеним» (Гал. 6, 1).

«Спостерігай кожен за собою» — тобто стеж за собою, щоб із тобою не сталося того ж, за що ти засуджуєш ближнього, відчуваєш до нього неприязнь, дратуєшся або в чомусь його не розумієш. І завершується ця порада словами: «Так виконаєте закон Христовий».

Дійсно, любити Бога й не любити ближнього неможливо. Це працює тільки в поєднанні. Тому завжди будемо уважні до себе — наскільки ми з любов’ю ставимося до тих ближніх, яких Господь поставив поруч із нами, з ким ми часто спілкуємося, разом живемо. Наскільки ми їх любимо, терпимо, поблажливі до їхніх немощів або недоліків, допомагаємо їм, підтримуємо. Наскільки ми любимо тих, хто, можливо, далеко від нас, але викликає в нас неприязнь. Адже навіть якщо ми бачимо, що людина дійсно грішить, це повинно викликати миттєво, буквально на рівні рефлексу, молитву за цю людину: «Господи, помилуй його! Спаси мене і брата мого!»

Саме про таку молитву розповідається в Патерику. В одному з древніх єгипетських монастирів жив чернець, який мав схильність до засудження всіх — і далеких, і близьких. Для напоумлення йому було від Господа таке видіння.

Він побачив душу брата, якого він часто засуджував, і який справді був немічним, слабким і грішним. Ангели тримали цю душу над вогняною безоднею, а ченцю було сказано: «Ти все життя засуджував цього брата, вимови і зараз про нього останній твій суд. Виріши, куди його послати». І нещасний із жахом вигукнув: «Господи, прости мене. Врятуй мене і брата мого!»

Тільки так потрібно ставитися до помилок і немощей наших ближніх — молити Господа, щоб Він їх помилував. І Господь Своєю благодаттю обов’язково насамперед змінить нас, зробить нас кращими, і ближнім допоможе відійти від того гріха, за який ми його засуджуємо — або через заклик совісті, або через якісь ситуації та події. Але обов’язково всі свої образи, нерозуміння, осуд християнин повинен конвертувати тільки в молитву за людину з любов’ю та смиренням. Це важко, але Господь сказав, що якщо ми робимо добро тим, хто благоволить до нас, то так само чинять і язичники. Наша справа — молитися й благословляти тих, хто нам неприємний і проти кого ми відчуваємо немирність.

Дорогі мої, будемо пам’ятати про цю заповідь — щоб жити в повноті любові до Бога і до ближнього. Амінь.

***

Дивіться також відео цієї проповіді:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Цієї неділі під час богослужіння в храмах читається уривок з Євангелія про запрошених на весільний бенкет. Христос говорив цю притчу іудеям — колись богообраному народові. Причому, богообраними, як я вже неодноразово зазначав, вони стали не тому, що обрали Бога, а тому, що Бог їх обрав для збереження істинної віри. І ми знаємо, що як тільки Господь хоч трохи послаблював увагу до цього народу, як одразу люди ухилялися в язичництво, ідолопоклонство і відступали від Нього.

Власне, це і є той народ, який був запрошений на бенкет — з Месією, з Небесним Нареченим.

Однак, занурені у свої, людські, мудрування, що Месія — це якийсь лідер, воєначальник, який вижене язичників і поставить іудеїв царювати, вожді ізраїльського народу пропустили прихід тихого, смиренного, лагідного Христа. Вигнали Його, вбили, і тоді Христос через Своїх апостолів і учнів покликав «новий Ізраїль» на весільний бенкет. Про це, власне, йдеться в цьому недільному Євангельському читанні.

Дійсно, весь світ, який колись був язичницьким, прийшов до Христа. Весь світ став християнським. Немає жодного народу, для якого не було б проповідувано Євангеліє. Але далі ми чуємо страшні слова. Одна людина на цьому бенкеті прийшла не в шлюбному одязі, і коли господар запитав у неї, чому, гість мовчав, за що господар наказав викинути його в непроглядну темряву. Страшний вирок.

Як я неодноразово наголошував, кожне слово Євангелія потрібно застосовувати особисто до себе. І в цьому разі думати не про нещасних іудеїв, які не впізнали свого Месію, а про себе.

Весільний бенкет — це Царство Небесне. Літургія — небо на землі. Власне, людина на літургії вже перебуває в Царстві Небесному, тому що тут Христос і тут ми можемо з Ним з’єднатися.

Якщо апостоли лише бачили Христа, якщо їхні учні тільки чули про Нього, то ми маємо можливість перебувати там, де, як говориться в молитві літургії, «приникнути Святі Ангели бажають». Тому що навіть вони не мають такого щастя, не мають такої святині, як Причастя Тіла і Крові Христових.

Тут, у храмі, ми перебуваємо дійсно в раю, на порозі Царства Божого. Літургія — це саме те, що роблять душі в Царстві Небесному: вихваляють Христа і завжди перебувають у спілкуванні з Ним. І людина, яка прийшла на бенкет не в шлюбному вбранні, це той, хто приходить на літургію та свідомо відмовляється від того дару, який Христос йому пропонує.

***

Усі ми читаємо молитву «Отче наш». Пам’ятаєте, учні просили Христа: «Навчи нас молитися»? І Христос дав їм цю молитву. У ній є такі слова: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Насущний хліб — це не булка і не батон, це хліб «надсущний», хліб Євхаристійний. Це Тіло Христове, і ми просимо, щоб Христос давав нам Своє Тіло «сьогодні», тобто кожного дня.

Перші християни так і жили: звершували Євхаристію та причащалися щодня, щодня з’єднувалися з Христом. Згодом, на жаль, віра слабшала, люди збиралися рідше, причащалися лише по неділях. І вже за часів святителя Іоанна Златоуста були ті, хто вважав для себе можливим і нормальним причащатися тільки один раз на рік. Але, звісно, не цьому вчить Христос і не про це Його слова в молитві «Отче наш».

І коли Христос звершував Таємну Вечерю, Він говорив: «Пийте від неї всі» — «всі пийте від Моєї Божественної Крові». Він не сказав: «Пий Вася, Петя, Маша», ні. Пийте всі! А ми часто, прийшовши на літургію, перебуваємо не в шлюбному одязі — подібно до того нещасного персонажа, про якого розповідає Євангеліє. Тобто прийшовши на бенкет, забуваємо про мету цього бенкету. Прийшовши на літургію, забуваємо про призначення літургії.

Літургія — це місце, де ми єднаємося з Христом, причащаючись Його Тіла та Крові.

Звісно, є поважні причини, через які людина не може причаститися: або важливі справи, або догляд за хворим, або ще щось. Але якщо ми свідомо або з хибної побожності ухиляємося від Причастя, це дійсно дуже сумно.

Дорогі мої, якщо хтось має в собі подібні думки — «цього разу я не причащатимуся, і наступного разу не причащатимуся», то пам’ятайте про це Євангельське читання. Адже абсолютно безглуздими є слова, якими люди себе виправдовують: «Я не гідний часто причащатися». Тобто рідко причащатися ти гідний?

Ми в Євхаристійній молитві промовляємо: «Ніхто ж не гідний від пов’язаних плотськими похотьми приходити до Тебе, Христе». Ніхто не гідний цього найбільшого таїнства, і ми приступаємо до Причастя з усвідомленням свого недостоїнства.

Пам’ятаєте, Великим постом Церква співає: «Чертог Твій бачу, Спасе мій, прикрашений, і одягу не маю, щоб ввійти туди»? Не маючи одягу, як увійду в цей чертог? І ми просимо: «Просвіти одежу душі моєї, Христе». Молимо Господа, щоб Він прийняв наше покаяння, спокуту і сподобив причаститися Своїх Святих Таїн.

Сподоби, Господи, всіх нас згідно з молитвою «Отче наш» часто причащатися та перебувати на літургії в шлюбному одязі.

У сьогоднішньому Євангелії ми чули слова Христа, звернені до іудейського народу. Сказані в конкретному місці конкретним слухачам з конкретною метою — як вони стосуються нас?

Христос говорив про виноградник — про істинну віру і про тих людей, які були поставлені від Господа цю віру зберігати, тобто про іудеїв. Ми знаємо, що іудеї зберігали її, м’яко кажучи, так собі. За найменшої нагоди ухилялися в язичництво, в ідолопоклонство, і тільки завдяки втручанню Господа, Який через пророків, через царів і через праведників Свій народ напоумлював, знову поверталися до Богошанування.

І богообраним єврейський народ називався не тому, що обрав Бога, а тому, що Бог його обрав і Своєю благодаттю, Своєю всемогутньою силою зберігав у цьому народі істинну віру.

Ми бачимо з Писання, що ізраїльтяни часто пророків убивали, виганяли, не слухали. Коли ж Бог послав Свого Єдинородного Сина, вони не прийняли Його, і виноградник було віддано іншим трудівничим — Церкві Христовій.

І, тим не менш, недарма Церква встановила цей євангельський уривок для читання в недільний день, коли найбільше людей присутні в храмі. Як відомо, за рік на богослужіннях прочитується все Чотириєвангеліє. Так ідеться ще від тих часів, коли книжки становили рідкість, цінувалися буквально на вагу золота, бо переписували їх від руки на пергаменті чи на шкурах тварин. До того ж, не всі знали грамоту й могли почути Святе Письмо тільки під час богослужіння, тому в дні найбільшого відвідування служб, тобто по неділях, Церква встановила читати найбільш важливі уривки.

Яке ж відношення сьогоднішнє читання має до сучасних християн? Хоча в ньому йдеться про іудеїв, у той самий час воно й про нас. Господь теж дав нам для піклування виноградник — нашу безсмертну душу, і від того, як ми про неї дбатимемо, залежить її вічна доля.

Які плоди цього виноградника ми приносимо Господу? Апостол Павло перераховував такі плоди дії Святого Духа в людині: «Любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22-23). Це те, що Господь дає тому, хто всім серцем і всіма силами прагне жити по-Божому. Але чи доглядаємо ми свою душу? Як ми до неї ставимося?

Чи читаємо щодня Святе Письмо? Я думаю, якщо провести опитування, добре, якщо чверть або третина опитаних дадуть ствердну відповідь. Чи досліджуємо твори святих отців? Чи завжди уважно слухаємо проповіді в храмі? Адже це саме ті слуги, які приходили до недбайливих діячів і нагадували, що пора повертати врожай. І ми часто цих посланців не приймаємо — не читаємо духовних настанов і не бажаємо витрачати свій час на занурення в світ християнства, у вчення Христове.

На жаль, кожен із нас може про себе сказати: «Так, я саме той недбалий виноградар. Я не піклуюся про свою душу». І хіба Господь не віддасть у такому випадку цей виноградник іншим служителям? Адже якщо людина не вибирає Бога, значить, вибирає когось протилежного Богу. Страшно, коли нашу душу буде віддано цьому злому робітникові, який володітиме нею й у вічності.

Дорогі мої, будемо слухати посланців Божих — Святе Письмо, святих отців, шукатимемо й дивитимемося лекції, яких зараз багато в мережі, так що досить легко знайти матеріал на будь-яку цікаву духовну тему: і про молитву, і про історію Церкви, і про духовне життя. Будемо обробляти свою душу, вирощувати її, щоб віддати Господу багатий урожай.

***

Дивіться також відео цієї проповіді:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

***

Якби ми, християни, завжди мали в серці цю євангельську притчу й молитву «Отче наш» зі словами «І прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», наскільки іншим було б наше життя.

Якби ми думали тільки про здобуття Царства Небесного, про примирення з Небесним Отцем, про покаяння, не було б у нашому житті навіть тіні ворожнечі чи образи на ближніх. Адже Господь багато разів дуже яскраво та ясно говорить нам про одне й те саме, пов’язуючи прощення наших гріхів із тим, як ми прощаємо людей, які чимось образили нас.

Нинішня притча особлива. У ній Господь у прагненні достукатися до наших сердець доводить ситуацію буквально до гротеску. Тому що слово «тьма» в перекладі з церковнослов’янської означає десять тисяч, і «тьма талантів» в еквіваленті — це декілька тонн срібла. Натомість сто динаріїв — десятки грамів. Непорівнянні величини, астрономічно віддалені одна від одної.

Дивує, наскільки безвідповідально та самовпевнено поводився раб, який примудрився заборгувати своєму панові таку суму. З іншого боку, дивує й те, яким довготерпеливим є господар, раз позичав знов і знов великі кошти. Однак настав час розплати, і нещасний іде до свого господаря, розуміючи, що на нього чекає невесела доля — перебування у в’язниці, допоки не віддасть усього боргу.

Він у відчаї благає й умовляє господаря, який був до нього настільки милосердний, і той знову вчиняє так, як властиво його милосердю, як властиво Самому Господу: пробачає весь величезний борг.

Радісний безтолковий раб виходить на вулицю, зустрічає свого товариша, який завинив йому якусь дрібницю, і на радощах, як сказано в Євангелії, «єм його давляше» — тобто буквально почав душити, вимагаючи повернути все.

Абсолютний парадокс, очевидна дурість, неадекватна поведінка. Та чи не так поводимось і ми? Адже Господь знову й знову продовжує над нами Свою милість, дає нам час на покаяння, можливість змінитися — через людей, через книги, через Євангеліє звертаючись до нас і підказуючи, як нам жити. Ми все це беремо, але нічого Йому не повертаємо.

Навпаки, за першої ж нагоди ображаємося на когось, накопичуємо злобу в собі. Навіть якщо на словах пробачаємо, все одно всередині залишається неприязнь, напруження до тієї чи іншої людини, яка згрішила перед нами. Як то кажуть, «ложечки знайшлися, але осад лишився». Тобто ми нічим не відрізняємося від цього нерозумного євангельського персонажа.

Будь-яка людина при здоровому глузді й тверезому розумі прекрасно усвідомлює, що вона із себе представляє, і наскільки милостивим є Господь, Який дає можливість кожному змінитися, покаятися і чекає в Царстві Небесному, готовий пробачити всі наші гріхи. І однак, прекрасно усвідомлюючи, наскільки далеко ми від досконалості, скільки згрішили перед Господом, порушили Його заповідей, чинили не по правді Божій, а по своїй гріховній природі, ми не можемо пробачити якусь дрібницю іншій людині, яка начебто згрішила перед нами. Дивовижний парадокс.

Нинішнє Євангеліє дає нам своєрідний поштовх: «Друже, одумайся, як ти живеш? Як ти можеш, будучи християнином, постійно чуючи ці євангельські слова, продовжувати на когось гніватися, ображатися, не прощати? Адже тобі ясно сказано церковнослов’янськими золотими літерами, що як ти пробачиш свого ближнього, так і Господь пробачить тебе». Це слова не людські — це слова Бога, і Господь багато разів закликає нас до цього в Євангелії. А ми, будучи християнами тільки за назвою, на жаль, не чуємо цих слів. Очевидно, ми не хочемо, щоб Господь пробачив нам усі наші гріхи. Очевидно, ми хочемо судитися тим самим судом, яким судимо ближнього. Це сумно і прикро.

Дорогі мої! Бажаю нам усім хоч трохи змінитися після сьогоднішнього євангельського читання. Хоч маленький крок зробити на шляху до прощення ближнього. Якщо навіть немає настрою, якщо не хочемо, якщо дійсно ображені й засмучені, хоча б заради Христа, заради цих Його слів, які ми чули сьогодні, пробачимо нашим боржникам, і Господь на Страшному Суді пробачить нам наші гріхи. Амінь.

Слово намісника Київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря архієпископа Іони на Євангельське читання 10-ї неділі після П’ятдесятниці (+ВІДЕО).

***

Сьогодні в Євангельському читанні ми чули, як апостоли не могли зцілити біснуватого юнака. Його зцілив Христос, а до учнів промовив грізні слова: «О, роде невірний і розбещений! допоки буду з вами? доки терпітиму вас?» (Мф. 14, 17).

Христу, істинному Богу, було гірко й боляче перебувати серед народу, який колись був обраний для збереження істинної віри, але настільки відступив від цієї віри, що, як ми знаємо, згодом віддав свого Месію на розп’яття. І далі Господь каже учням, що якби вони мали хоч невелику віру, з гірчичне зерно, то могли б сказати горі цій: «Перейди звідси туди», і вона б перейшла (див. Мф. 14, 20).

В апостольському читанні чуємо ще більш сміливі слова. Апостол Павло пише: «Подібні мені будьте, як я Христу» (див. 1 Кор. 4, 16). І це говорить про себе той, хто хоч і був обраний Богом для проповіді, хоч і став найревнішим місіонером, але все ж таки залишався живою людиною з усіма немощами і слабкостями. Проте він сміливо закликає нас, тих, хто слухає його послання, уподібнюватися йому, як він наслідує Христа.

Наслідування Христа не відбувається в якийсь певний момент. Це процес тривалістю всього життя. Прагнення до Христа, Який «смирив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної» (Фил. 2, 8) — апостол закликає нас саме до цього.

І до нас теж відносяться слова Господа: «О, роде лукавий і розбещений». Адже ми — новий Ізраїль, нам проповідується Євангеліє, але, на жаль, ми живемо так, що кожному з нас Христос може сказати: «Доки буду терпіти тебе тут, на цій землі».

Це сумно. Але в той самий час у нас є надія. У нас є віра. Хоч невелика і слабка, розміром із зернятко, але ми віримо, що з Божою допомогою зможемо гору наших гріхів, пристрастей і немощів хоч трохи зрушити, відсунути з нашого шляху в Царство Небесне.

І потрібно розуміти, що в нас найвища планка. Орієнтуємося ми не на сусіда, не на товариша, не на будь-яку іншу людину. Наш орієнтир — Христос, Його апостоли, які все життя поклали на служіння Богу і ближнім.

Ми знаємо, що нам робити: любити Бога і ближнього, бо любов до Бога обов’язково повинна проявлятися в любові до тих людей, які нас оточують і потребують нашої допомоги. Зараз, у цей важкий і страшний час, таких дуже багато — і біженці, і поранені, й наші військові. Дуже багатьом необхідне не тільки співчуття, але й посильна допомога.

Здайте кров для поранених. Надішліть посилку своїм друзям, які воюють на фронті. Дізнайтеся, де знаходяться переселенці. Принесіть їм хоч кілограм крупи. Хоч трохи потрудіться заради Христа. Адже наш ближній — це Сам Христос, Який знаходиться поруч і дивиться на нас, чекаючи, щоб ми зробили добру справу.

Давайте здійснимо цей крок, змусимо себе. Часто це набагато важче, ніж вчинити гріх. Буває, щоб досягти гріховних цілей, ми готові здійснити цілий комплекс досить складних дій і старанно працюємо в цьому напрямку. І все у нас виходить, тому що диявол допомагає. Але щоб зробити справу заради Христа, доводиться значно більше потрудитися, тому що той же диявол буде протидіяти: почне посилати думки, що ми – піщинка, що наша допомога нічого не варта, що це дрібниця, і нехай допомагають інші…

Ні. До кожного звернені слова Христа. Від кожного Христос чекає милості. І тільки виявляючи милість, ми дійсно будемо на шляху уподібнення Йому, істинному Богу. Амінь.

***

Дивіться також відео цієї проповіді:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).