Не знаю жодного випадку, щоб демони якимось чином впливали на таких людей

Сьогодні ми почули дуже яскраву євангельську розповідь, яка подається з деякими розбіжностями у трьох із чотирьох євангелістів. Очевидно, ця подія — вигнання бісів у землі Гадаринській — на всіх справила велике враження.

Перш за все, це історія про те, що біси без Божої волі не мають влади над людиною. Бо коли Христос наказав їм вийти, вони просили дозволу увійти хоча б у стадо свиней. І Христос дозволив.

Я вже тридцять років служу біля престолу, за цей час зустрічався з багатьма людьми, які описували ті чи інші надприродні події, зокрема пов’язані з впливом демонічних сил. І жодного разу не було випадку, щоб ці сили впливали на людину, яка ходить до церкви, регулярно сповідається, причащається, намагається молитися й жити за Євангелієм.

Не кажу: «Живе за Євангелієм», — бо кожен із нас розуміє, як далеко йому до ідеалу християнина. Та все ж таки, щодо тих, хто прагне бути з Богом, — не знаю жодного випадку, щоб демони якимось чином впливали на таких людей.

У 90-му псалмі, який читається в разі небезпеки, сказано: «Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться» (Пс. 90, 1). Господь захистить цю людину Своєю силою, усіма Небесними силами, Своєю благодаттю й не дозволить демонам заподіяти шкоду.

…Щоб продовжувати жити так, як звикли

У цьому контексті окремо хочеться згадати про мешканців Гадаринського краю. На жаль, їхня поведінка відображає всю історію взаємин людини з Богом від найдавніших часів і до наших днів.

Що зробили люди, коли побачили зціленого одноплемінника? Усі чудово знали, що він поводився абсолютно дико, завдавав безліч неприємностей, його боялися, а тут раптом він постав перед ними повністю зціленим. Що на це сказали вони Христу? Думки всіх були не про цього врятованого, не про те, що вони самі позбавлені небезпеки. Люди думали насамперед про свиней. Це був їхній бізнес, вони вигодовували свиней для римських окупаційних військ, бо, як відомо, євреям заборонено їсти свинину.

Тобто мешканці побачили лише свою економічну втрату й думали лише про неї. Дуже ввічливо, без жодного злого слова, вони попросили Христа відійти від їхніх меж.

На жаль, у більшості випадків так і досі відбувається. Христос стоїть і стукає у серце кожного, як Він Сам говорив: «Ось, стою біля дверей і стукаю: якщо хтось почує Мій голос і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним, а він зі Мною» (Об’явл. 3, 20). Усі люди так чи інакше у своєму житті стикаються з Євангелієм, із Христом, із віруючими, з Церквою, але, тим не менш, обирають своїх «свиней» і, у кращому випадку, ввічливо просять Христа не заходити до них у серце, щоб продовжувати жити так, як звикли.

Завдяки їм увесь світ почув про Христа

Зціленому чоловікові Христос наказав іти до свого міста й розповісти, що зробив йому Бог. Той повернувся й, очевидно, проповідував Євангеліє.

І ми незабаром святкуватимемо пам’ять найяскравіших проповідників — дванадцятьох апостолів, учнів Христових. Здебільшого вони були простими, неписьменними, але, за словом Христа, пішли й проповідували спочатку серед юдейського народу, а потім усьому світові. І весь світ почув про Христа, і безліч людей навернулася до Бога.

Дай Боже, щоб за їхніми молитвами більшість людей все-таки не жили за прикладом нещасних гадаринських мешканців, щоб навчилися бачити й чути Христа всі ті, хто поки що про Нього не знає, хто не хоче відкривати Йому двері свого серця. Щоб Він увійшов у серце кожної людини й влаштував там вечерю. Амінь».

Хрещення Русі та його благодатні плоди

Євангельське читання другої неділі після П’ятдесятниці розпочиналося з покликання апостолів. Подібно до того, як Христос покликав і обрав апостолів, а вони пішли за Ним, так і наші предки почули голос святого князя Володимира й пішли за ним хреститися. І це хрещення принесло дивовижні та благодатні плоди.

Минулої неділі ми святкували пам’ять усіх святих, оскільки всі святі — це плоди благодаті Святого Духа, Який зійшов на апостолів у день П’ятдесятниці, і апостоли понесли благовістя Христове по всьому світу. Ми згадували тих, хто просіяв перед Господом — і відомих, і невідомих нам людей, які відчули поклик благодаті Святого Духа, змінили своє життя й почали жити по-Божому. Пам’ять їхня відзначається через тиждень після свята Трійці.

Через два тижні після свята Трійці вшановують пам’ять святих, які прославилися в тій чи іншій конкретній місцевості. Наприклад, сьогодні також вшановують преподобних, що на Святій Горі Афон подвизалися. З тієї ж причини у другу неділю після П’ятдесятниці прославляють усіх святих, які в землях Русі просіяли.

Почнемо з князя Володимира

Дивовижно, як змінилася Русь після хрещення. Якщо з часів до Хрещення про матеріальну та духовну культуру збереглися лише уривчасті відомості та окремі імена, то після прийняття Руссю християнства імена стали вельми дивовижними та гучними.

Почнемо з князя Володимира, який, будучи запеклим язичником, усім серцем прийняв істину Христову, почув євангельські слова і справді докорінно змінив своє життя. Ми знаємо, яким він був до того — жорстоким, мстивим, перелюбним. Але потім дивовижно змінився. Навіть намагався скасувати смертну кару в своєму князівстві з міркувань милосердя. І лише за наполяганням, як не дивно, архієреїв відступив від цього рішення, бо розплодилися злочинці й страждали невинні люди.

Так само дивовижним є феномен Києво-Печерської лаври, що виникла буквально через 60–70 років після хрещення Русі. Абсолютно мізерний з історичного погляду термін, щоб з’явилися люди, які захотіли заради Христа зректися світу. Преподобний Антоній Печерський приніс сюди, до святого града Києва, чернече вчення зі Святої Гори Афон, що породило величезну кількість послідовників, подвигами яких захоплюємося не тільки ми, їхні земляки, а й весь православний світ.

Це явне диво, як і дивом є нетління мощей преподобних. У жодному куточку світу немає стільки нетлінних святих мощей, зібраних в одному місці.

А перші святі Русі — князі Борис і Гліб, сини князя Володимира: буквально декілька десятиліть тому на цих землях панував закон «кров за кров, зуб за зуб», і тут раптом з’являються двоє абсолютно доброзичливих християнських юнаків. Без нарікань, з надією на Господа вони прийняли мученицьку смерть, і це теж феномен.

У кожного з нас у роду неодмінно є святий

Навала хана Батия, звичайно, підкосила благочестиве й мирне християнське життя, але все одно благочестя на наших землях не зникало. Проповідники з Лаври та інших монастирів пішли на північ, на схід і просвічували нові племена світлом християнської віри. Плоди цього просвітництва нам відомі. Це й преподобний Сергій Радонезький, і Соловецькі святі, і багато-багато праведних преподобних святителів, які нині предстоять перед Господом і моляться за нас, своїх родичів.

Так чи інакше, я думаю, у кожного з нас у роду обов’язково є святий. Я спілкувався з багатьма людьми, і часто вони казали: «У мене прадід був священиком». Або «У мене такий-то родич був священиком». Тим більше серед наших рідних є новомученики, які постраждали в роки безбожних більшовицьких гонінь. Це все — святі нашої землі, які предстоять у молитві за нас, за наших рідних. І найважливіше — подають нам приклад.

Ми теж покликані стати святими. Блаженний Августин казав: «Якщо одні люди стали святими, чому я не можу?» Ми покликані саме до святості, до досконалості, до нескінченної досконалості.

Ми не повинні дивитися на святих як на щось музейне й далеке. Якщо будемо вивчати їхні життєписи, обов’язково побачимо, у чому можемо уподібнитися тому чи іншому святому. Але, звичайно, найголовніше, у чому ми можемо їм уподібнитися, — це в любові до Бога та ближнього.

Планка у нас найвища

Апостол Павло казав: «Будьте послідовниками мені, як я Христу» (1 Кор. 11, 1). Ці слова усім відомі. Гадаю, ті, хто займається спортом, знають, що аби досягти результату, треба орієнтуватися не на товариша по команді і навіть не на тренера, а на чемпіонів, тих, хто показав найвищі результати. Тоді, можливо, ми хоч і не станемо чемпіонами, але досягнемо певного рівня у своїй спортивній кар’єрі.

Так само й у духовному житті у нас найвища планка, яку ми самі собі маємо поставити — уподібнитися Христу. До цього закликає нас Сам Христос. Можливо, ми не станемо такими, як апостол Павло, але можемо стати подібними до когось із інших святих.

І не тільки під час недільної служби, але й щосекунди, щодня та щогодини потрібно пам’ятати, що ми — християни. Розмірковуючи, як вчинити в тій чи іншій ситуації, завжди слід думати про те, як вчинив би Христос, як вчинили б апостоли, як вчинив би святий, ім’я якого ми носимо. І керуючись цим, робити свій вибір.

Нехай Господь допоможе нам у цьому. Амінь.

***

Сьогодні — наш день, день кожного християнина, який від щирого серця бажає жити по-Божому. У цей день ми згадуємо прихід у світ і зішестя на апостолів Святого Духа. Відтоді й донині Він оживляє кожну людину, яка хоче спастися, хоче бути громадянином Небесного Царства, хоче бути святою. Ми, власне, збираємося в храм для того, щоб Господь у таїнствах Причастя Тіла і Крові Христових дав нам особливу благодать у цьому святому місці, щоб ми вдосконалювалися.

Ми пам’ятаємо про подію, яка сталася багато століть тому: Святий Дух зійшов у вигляді вогняних язиків на апостолів. Вони почали проповідувати різними мовами, зрозумілими людям, які прийшли на поклоніння в Єрусалим, і кожна людина чула своєю рідною мовою слова про велич Божу.

Тоді ж апостол Петро виголосив першу в історії Церкви проповідь. Після неї увірувало декілька тисяч людей, і це теж диво. Тільки уявіть: без гучномовців, без мікрофонів говорити так, щоб тебе почули тисячі. Я думаю, це дія благодаті Святого Духа, яка торкнулася слухачів, і навіть якщо хтось чогось не дочув, благодать Божа заповнила те, чого не вистачало кожній людині.

І нині Божественна благодать дає те, чого нам не вистачає для спасіння. У Таїнстві висвячення на священника вимовляються дивовижні слова: «Божественна благодать, яка завжди немічне лікує та виснажене поповнює, проручествує такого-то і такого-то в диякона або в пресвітера». Дійсно, Божественна благодать лікує немічних і заповнює те, чого в людині бракує. Але вона діє тільки тоді, коли ми цього бажаємо.

Ми пам’ятаємо заповіді блаженств. Перша з них звучить так: «Блаженні вбогі духом» (Мф. 5, 3). Що це означає? Вбогі — це ті, хто відчувають нужду. Вбогі духом — ті, хто відчувають нужду, потребу в благодаті Святого Духа. Ті, хто розуміють, що без неї вони не можуть жити ані по-людськи, ані по-Божому. Блаженні ті люди, які постійно протягом усього свого життя, незалежно від того, в якому стані вони перебувають — в стані падіння або в стані піднесення — завжди відчувають потребу у всемогутній благодаті.

Я багато разів на проповідях наводив слова преподобного Паїсія Афонського, які кожній людині потрібно запам’ятати назавжди — настільки вони важливі. Так ось старець говорив, що для того, щоб досягти успіху в духовному житті, потрібно пам’ятати дві речі: що нашого в нас — тільки гріхи. А все, що в нас є доброго, — це дія благодаті Святого Духа.

Якщо будемо це пам’ятати, знати не тільки розумом, але й серцем, то недалеко ми будемо від Царства Божого. Тому що серце наше гріховне, пристрасне. Часто, якщо робимо щось добре, воно починає це приписувати собі. Ми впадаємо в марнославство, пишаємося, привласнюючи собі те, що насправді нам жодним чином не належить. Тому й розум, і серце треба завжди тримати в цій думці і пам’ятати про дію дарів благодаті Божої.

Господь премудрий. Господь — серцезнавець. Він знає, що корисно і що шкідливо кожній людині, і дає благодаті стільки, скільки людина зможе прийняти. Головне — просити її та дякувати Господу завжди, коли в нас щось виходить. Тому що джерело добра — Сам Господь.

У цей день, коли у вигляді вогняних язиків апостоли отримали благодать Святого Духа і стали передавати її потім своїм наступникам — єпископам і священикам, народилася наша Церква. У день народження Церкви Христової будемо пам’ятати про всемогутню благодать, в якій ми повинні буквально змушувати себе відчувати потребу. Саме змушувати — тому що серце не завжди це розуміє. Однак розумом потрібно це усвідомлювати й просити Бога: «Царю Небесний, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Блаже, душі наші».

***

Дивіться також відео цієї проповіді:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Субота, 30 травня: 16.00 всенічне бдіння

Неділя, 31 травня: 07.00 — освячення води, 08.00 — літургія та вечірня з читанням колінореклонних молитов.

Після закінчення — хресний хід та святкова трапеза.

***

Якщо ви живете далеко і не можете бути на службі, ви можете подати записку про поминання ваших близьких в нашому монастирі через спеціальну форму на монастирському сайті: https://iona.kiev.ua/podaty-zapysku/

Імена захисників України приймаються на молитву безкоштовно.

Зовсім нещодавно ми разом із Церквою раділи Воскреслому Христу. Разом з апостолами проводжали Його під час свята Вознесіння, чекаючи, що Він так само, як вознісся на небо, повернеться на землю «судити живим і мертвим». І сьогодні, в неділю перед Трійцею, ми всі разом вшановуємо пам’ять отців Першого Вселенського Собору.

Ми знаємо, що соборне управління Церквою Христовою існувало від початку. Коли апостоли вирішили обрати ще одного з них на місце відпалого Іуди, на Першому Апостольському Соборі був обраний інший учень Христа для поповнення числа дванадцяти. І надалі, коли виникали складнощі, вони разом вирішували подібні питання.

Але Церква розширювалася. Незважаючи на гоніння та утиски, вона поширилася по всьому світу, і вже не було можливості збиратися в одному місці. У кожній із Помісних Церков у разі необхідності єпископи та священики локально зустрічалися й обговорювали все, що було необхідно на той момент.

Однак у IV столітті імператор Костянтин Великий спочатку зробив християнство легальною релігією, а згодом оголосив державною на теренах всієї Візантійської імперії. Він узяв на себе функції охоронця Христової віри, і коли в Церкві поширилося лжевчення священика Арія, Костянтин вирішив втрутитися. 

Арій вважав, що Христос є нехай і найдосконалішим, але творінням Божим. Він не визнавав Христа рівночесним Отцю, єдиносущним Отцю, але називав Його подобосущним. Свою єресь він викладав, звісно, не як стисле формулювання, ґрунтувався в тому числі на Святому Письмі. (Ми знаємо, що диявол, коли йому потрібно, легко цитує Святе Письмо — згадати хоча б спокушання Христа в пустелі.) Єресь швидко поширювалася, і в Арія з’явилося дуже багато послідовників, серед яких навіть єпископи та правителі великих християнських областей.

У цій ситуації імператор Костянтин, який, будучи людиною військовою, дивився на Церкву не тільки як на небесну, але й на земну організацію, і хотів, щоб у Церкві не було розбрату, зібрав усіх єпископів з усієї «Вселенної». Треба сказати, що Вселенною (Всесвітом) тоді називалося не те, що ми маємо на увазі під цим словом зараз — зірки, галактики, чорні діри. Так тоді йменували сферу впливу візантійського імператора. І Костянтин з усієї своєї імперії спеціально посланими військовими колісницями зібрав архієреїв на Собор у містечку Нікея.

На цьому Соборі єресь Арія була засуджена, Христос визнаний єдиносущним Отцю, і укладено перший, так званий Нікейський «Символ віри», на підставі якого згодом виник той, який ми знаємо зараз. Перший «Символ віри» був дещо коротшим і закінчувався словами «І в Духа Святого». Тоді ж вирішено святкувати християнську Пасху обов’язково після юдейської і в один день по всіх Помісних Церквах. На той час іще не існувало точного обчислення Пасхи, і багато Церков святкували так, як їм було зручно.

Хоча єресь Арія й визнали хибною, вона хвилювала імперію ще досить довго.   Описуючи стан народу в той час, сучасники відзначали: «Ти приходиш на базар, питаєш, скільки коштує риба, а продавець починає говорити з тобою про походження Святого Духа. Ти питаєш, скільки коштує гончарний виріб, а продавець починає з тобою розмовляти про єдиносущність Сина Отцю». Тобто люди дуже жваво цікавилися й були досить глибоко занурені в основи своєї віри.

На жаль, зараз далеко не так.

Я вже колись говорив, що якщо взяти кожного з нас окремо та як слід розпитати, у що він вірить, всі давні єресі воскреснуть. Думаю, набереться чимало пунктів, за якими людину потрібно буде відлучити від Церкви, бо вона вірує не так, як вчать святі отці та наша Свята Православна Церква. Саме так, на жаль. Дуже мало людей насправді прагнуть дізнатися про свою віру. Багато хто навіть не прочитав підручник «Закону Божого», де стисло, але дуже ємко викладаються основи нашого віровчення.

Дорогі мої, в цей день я знову й знову прошу вас знати свою віру, вивчати свою віру. Запишіться в бібліотеку, яка щонеділі працює в нашому монастирі. Там величезна кількість книг, і бібліотекарі підкажуть, що можна прочитати.

Запитайте своїх духівників, що читати, щоб краще знати свою віру й вірити істинно та правильно. Допоможи нам усім Господь розумно, свідомо вірити в Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Богу Отцю, саме так, як встановили отці Першого Вселенського Собору.

Уже третю неділю поспіль ми чуємо Євангельські читання, де чудеса Христові пов’язані з водою. Це неспроста. Вода — джерело життя. Без води жодна жива істота жити не може. І цар Давид у Псалтирі дуже яскраво говорить про ставлення душі людини до Господа: «Душа моя яко земля безводна Тобі» (Пс. 142:6).

Справді, душа кожної людини без Бога — ґрунт сухий і безплідний, що не може виростити нічого доброго. У ньому є необхідні мінерали, поживні речовини, навіть може бути насіння, але без води він не стане родючим.

І душа людини, якщо в ній немає води живої — благодаті Святого Духа, не принесе ніякого плоду. Вона може бути доброю, мати гарне виховання. Вона може мати все, але без Господа, без віри в Бога це все для вічного життя — для чого, власне, душа і уготована — виявиться марним і непотрібним.

Сліпий прозріває, фарисеї дедалі більше сліпнуть

Сьогодні ми чули Євангельське читання про зцілення сліпого. Дуже яскраве оповідання. Ви пам’ятаєте інший подібний випадок — коли до Христа привели жінку, взяту в перелюбі, і поки Йому викладали, чим вона згрішила, Він нахилився і щось писав на землі.

Це можна дуже яскраво собі уявити: як обурені законники та фарисеї з запалом перераховують гріхи цієї жінки, а Христос щось спокійно пише. І коли, як сказано в Євангелії, «восклонившись», тобто підвівшись від землі, Він сказав одну єдину фразу, Його слова увійшли в історію:

«Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь» (Ін. 8:3-11).

Одразу ж народ потихеньку почав розходитися по своїх домівках. Бо хоча вони, можливо, і не бачили в Ісусі Помазаника і Христа, не вірили в Нього як у Сина Божого, але совість у цих людей, вочевидь, була живою, і ні в кого не вистачило сміливості кинути камінь у цю нещасну. Тоді Христос сказав їй: «Ніхто тебе не засудив, і Я тебе не засуджую. Іди й більше не гріши». Це дуже яскраво уявляється і закарбовується в пам’яті.

Нинішня історія теж доволі яскрава. Коли Христос зцілював сліпого, то плюнув на землю, зробив із цього плювка кашицю — «брєніє», як говориться церковнослов’янською мовою, помазав нею очі й наказав іти вмитися в купелі. Щойно сліпий умився, як одразу ж прозрів (Ін. 9:1-41).

І далі ми бачимо, як той, хто отримав фізичний зір, починає поступово здобувати й зір духовний, а фарисеї, які стали свідками дива, дедалі більше й більше сліпнуть.

Люди спочатку дивувалися: чи та це людина. Навіть ми зараз у багатомільйонному місті знаємо у своєму районі практично всіх нещасних або тих, хто просить милостиню, тим паче тоді в маленьких містечках усі одне одного знали. Зокрема знали, що сліпий був таким від народження, і, як сказав Христос, не тому, що згрішив він або батьки його, але щоб явлена була на ньому сила Божа.

Прозрілий на всі розпитування відповідав: «Так, це я». — «Хто тебе зцілив?» — «Людина, Яка плюнула і створила брєніє». Фарисеї почали сперечатися. Говорили, що Він грішник, бо в суботу зцілює, на що сліпий відповідав, що грішників Господь не слухає і ніколи ще не було даровано зір людині сліпій від народження.

Фарисеї дедалі більше відходили від віри в Господа, а той, хто отримав зцілення, ще більше наближався до Бога. Насамкінець фарисеї, як ми знаємо, вигнали бідолашного з синагоги, тобто остаточно осліпли, а той сказав: «Вірую, Господи» і вклонився Христу.

Святий не той, хто бачить ангелів, а той, хто бачить свої гріхи

Усі ми тією чи іншою мірою вражені духовною сліпотою, і це Євангельське читання Церква наводить для того, щоб, маючи очі тілесні, ми не втратили зору духовного.

Про який духовний зір ідеться? Святі отці кажуть, що святий не той, хто бачить ангелів, а той, хто бачить свої гріхи.

Зовсім нещодавно був Великий піст, і ми читали молитву преподобного Єфрема Сиріна, в якій є такі слова: «Господи, дай мені бачити мої провини». Бачити свої гріхи — не щось само собою зрозуміле. Це теж дар. Часто через нашу духовну сліпоту ми своїх гріхів не помічаємо, як не відчуваємо і необхідності в їх виправленні. Євангельське читання нагадує, що потрібно прагнути саме до такого прозріння.

Якщо бачимо свої гріхи, ми вже маємо шанс зцілитися, змінитися, побороти їх у собі. Як військовий — який, не бачачи ворога, не може вразити його, так і ми можемо вести боротьбу з гріхом, тільки знаючи, чого остерігатися і з чим боротися.

Звісно, це процес, він не відбувається в одну мить. Тільки з особливої благодаті Господь дає людям миттєві зміни і зцілення від гріховних звичок і пристрастей. А так, найчастіше, це процес усього життя — падіння й підведення, знову падіння і знову підведення. Безперестанна духовна боротьба.

Не дарма преподобний Никодим Святогорець назвав свою книгу «Невидима брань», тобто невидима війна з гріхом і дияволом. Щоб гріх перемогти, важливо його побачити. І про це — нинішнє Євангельське читання.

І в наш час Господь по вірі нашій творить чудеса

Господь учора, і сьогодні, і навіки Той самий (1 Євр. 13:8). І як дві тисячі років тому, так і нині Він творить чудеса. Свідком одного з таких чудес став я.

На Афоні є монастир Дохіар. Довгий час ігуменом там був старець Григорій. Його духовне чадо, багатодітний священик, виховав шістьох дітей, з яких двоє доньок тепер трудяться в жіночому монастирі, ще троє синів уже в Дохіарі.

Одна його дитина народилася з нерозвиненими очима, повністю сліпою. Матушка під час вагітності дуже переживала за свого чоловіка, у якого в той час були складнощі з єпархіальним начальством. Батюшку намагалися прибрати з парафії, де він багато років служив, вона за нього хвилювалася, і немовля народилося недоношеним. Лікарі сказали, що очей у дитини не буде ніколи.

Можна уявити, яке це горе для сім’ї. Якийсь час відгорювавши, батько дитини, священик на ім’я Евангелос, людина дуже яскравої та щирої віри, для себе вирішив: «Я своїм парафіянам щонеділі розповідаю про чудеса Христа. Чому ж я маю таку слабку віру, що не наважуюся звернутися до Христа, щоб Він звершив чудо?» І він дерзновенно сказав: «Господи, я буду щодня служити літургію, щоб Ти дарував зір моєму синові».

Щодня у своєму парафіяльному храмі він почав служити літургію. Усією родиною вони приходили до церкви о шостій ранку. Доньки співали, сини пономарили. Літургія о пів на восьму закінчувалася, діти снідали та йшли до школи.

Минув якийсь час, і коли дитину повезли на черговий огляд у лікарню, лікарі сказали, що в неї з очима щось відбувається. Що очі почали розвиватися, що процес іде не так, як має йти. Минає місяць, другий, третій — очі продовжують рости. Але такого не буває!

У підсумку в людини, яка народилася з нерозвиненими очима, виросли очі й вона стала бачити. Так, не ідеально, молодий чоловік ходить в окулярах, але він може читати і зараз навчається у виші.

Отець Евангелос сам розповідав мені про це. Я бачив його сина, спілкувався з ним і можу свідчити про це диво.

***

Дійсно, Господь по вірі нашій творить чудеса. Потрібно тільки щиро вірити, і Він дасть те, що ми просимо, якщо це буде на благо нам, якщо це нам не зашкодить, якщо наше прохання не буде зовсім уже божевільним.

Будемо вірити в нашого Господа, просити Його з надією. І найголовніше: будемо просити дарувати нам найважливіший зір — бачення своїх гріхів.

***

Євангельське читання нинішньої неділі відоме всім і широко розтиражоване в безлічі художніх творів — розмова Христа біля колодязя з жінкою, з якою правовірному іудею розмовляти зовсім не личило. Чому?

Хто такі були самаряни? Так називали іудеїв, які свого часу змішалися з чужинцями і зберегли у своїй вірі лише П’ятикнижжя Мойсеєве, а решту пророчих книг не визнавали. Іудеї з самарянами жили поруч, практично на одній землі, але ставилися з презирством, а часто й з ворожістю. Сприймали як єретиків, тих, хто лише імітує справжню віру, і на цьому всіляко наголошували.

Ми знаємо про це, в тому числі, з євангельських оповідей. Досить відомими є слова з розмови Христа з самарянкою, що «іудеї не спілкуються з самарянами» (Ін. 4, 9). Пам’ятаємо й притчу про милосердного самарянина, яку Господь розповів, щоб зауважити: священик пройшов повз пораненого чоловіка, і левіт, служитель Єрусалимського Храму, і лише самарянин, чужинець, зробив добро нещасному.

І от Христос з учнями приходить до самарійського міста. Учні пішли за продуктами, Христос залишився біля джерела святого праведного Якова. «Звичайним порядком», як співається в одному псалмі, до колодязя прийшла жінка-самарянка наповнити свій водонос. Між ними стався діалог, який вплинув на уми багатьох і багатьох поколінь християн. Про воду живу. Про те, що хто буде пити благодатну воду Святого Духа, ніколи не помре, але житиме вічно.

Самарянка, з погляду іудеїв, була не найкращою співрозмовницею. Очевидно, що Месія мав розмовляти зі старцями, старійшинами, з учителями єврейського народу, але аж ніяк не з чужинкою та єретичкою, до того ж ще й жінкою, яка мала шість чоловіків.

У різних тлумаченнях по-різному ставляться до цього числа. Одні кажуть, що шостий чоловік не був її чоловіком, тому що за законом Мойсея дозволялося виходити заміж лише п’ять разів, тому шостий уже був протизаконним. Інші вважають, що з усіма шістьма вона незаконно співмешкала. Це не так важливо. У будь-якому разі жінка здивувалася, що Христос розпізнав, ким вона була, і з ще більшим подивом почала Його розпитувати.

Як не дивно, її розмова була не про погоду, глибину колодязя чи інші нагальні потреби. Самарянка відразу запитала про те, де потрібно поклонятися Богу. Мовляв, іудеї кажуть: «В Єрусалимі», а наші батьки: «На цій горі» (див. Ін. 4, 20). Також вона сказала: «Ми чули, що має прийти Месія». І вперше за час Свого земного життя Христос відкрито сказав, що «це Я, Котрий говорю з тобою» (Ін. 4, 26).

Жінка настільки була вражена, що пішла в місто й проповідувала про Христа всім. А коли Господь почав говорити з самарянами, вони, як написано в Євангелії, казали  їй: «Уже не за твоїми словами віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос» (Ін. 4, 42).

Так самаряни стали першими з чужинців, хто визнав Христа Месією і навернувся до Нього. Власне, це перші учні Христа не з числа юдеїв.

***

Чого вчить нас ця розповідь? Перш за все, як я вже багато разів говорив, що без благодаті Святого Духа досягти успіху в духовному житті неможливо. Джерела живої води – це джерела благодаті Святого Духа, які виходять від нашого Господа для нашого зміцнення на шляху до Нього.

Але також історія з самарянкою вчить не засуджувати. Ні в якому разі не можна ні над ким превозноситися. Фактично, ця жінка була аж ніяк не тією людиною, з якою личить розмовляти Месії. Однак Христос заговорив із нею, і ми знаємо, якими були результати.          

У той самий час зовсім поруч, в Єрусалимі, жили праведні люди, які всім серцем прагнули виконати весь закон, усі приписи Старого Завіту. Це — фарисеї. Праведники, подвижники, аскети, обізнані у Святому Письмі, які теж чекали на Месію. Проте, коли Він прийшов, не впізнали Його й засудили на розп’яття.

Тож, коли ми бачимо, як хтось грішить, це зовсім не означає, що людина вже повністю безнадійна для Царства Небесного. З історії з Самарянкою очевидно, що навіть єретики та розпусники здатні сприймати слова Христові.

І разом із тим праведність — аж ніяк не доконаний факт. Попереду ціле життя, і ми знаємо, що падали навіть стовпи благочестя, а найдостойніші люди схилялися або до розколів, або до єресей, або до звичайних людських гріхів. Праведність принесла в їхнє серце гординю, марнославство, зарозумілість і була зруйнована, а людина потрапила зовсім не туди, куди прагнула.

Тому, як казав відомий автор ХІХ століття, «не вір своїм очам». Будемо завжди обережними в судженнях, постараємося дивитися тільки на одну-єдину людину — на самого себе — і тоді опинимося недалеко від Царства Божого.

***

У четверту неділю після Великодня в храмах читається євангельська розповідь про паралітика — дуже важлива для кожної людини, яка прагне жити духовним життям, справді хоче спастися, увійти в Царство Небесне. Причому дієво цього прагне.

Євангеліє розповідає про паралізовану людину. Описується Єрусалим, Овечі ворота, через які в місто заганяли овець для жертвопринесення в Єрусалимському храмі. Біля воріт знаходилася Овеча купіль, по-єврейськи Віфезда, тобто «дім милосердя». Купіль являла собою ємність з водою на зразок басейну, навколо п’ять галерей, і в цих галереях лежало безліч людей — кульгавих, сліпих, паралізованих, хворих на найстрашніші хвороби.

Час від часу Ангел Господній сходив до купелі та збурював у ній воду. Той, хто першим занурювався після цього, отримував зцілення від усіх своїх недугів.

В Єрусалимі існує переказ: Ангел сходив до дерева, з якого згодом було зроблено Хрест Господній. Коли Христа хотіли розіп’яти, спеціально дістали з цієї купелі дерево, що лежало на дні, щоб не тільки розп’яття, але й несення Хреста на Голгофу стало максимально болісним. Бо, як відомо, деревина, наповнюючись водою, стає дуже важкою.

Але що це була за купіль? У ній омивали нутрощі тварин перед тим, як принести в жертву. Прямо тут заколювали овець, зливали кров і після цього, вже без крові, несли на жертовник для спалювання.

Тільки уявіть собі це моторошне і страшне місце. Басейн, повний кривавої води й того, що колись знаходилося в нутрощах тварин. Хто бував у Єрусалимі, знає, яка там дика спека — як її переносити людям, особливо позбавленим можливості рухатися? Памперсів тоді не існувало, громадських туалетів з каналізацією теж. Сміття, мухи і роками в цьому всьому лежать паралізовані, нерухомі, хворі люди, чекаючи, коли Ангел зійде в цю воду, і вони зможуть отримати зцілення.

Можна уявити, що там творилося, коли вода збурювалася. Як усі ці нещасні кидалися до цього страшного кривавого басейну…

Був там один чоловік, який 38 років лежав паралізований. Невідомо, чи провів він усі ці роки біля купелі, але явно перебував там дуже довго. Бо коли Христос запитав його: «Чи хочеш зцілитися?», він сказав: «Дуже хочу, але завжди, коли сходить Ангел, хтось раніше за мене встигає увійти у воду. А в мене немає людини, яка б мені допомогла».

Христос миттєво зцілив його і сказав: «Візьми своє ліжко (тобто підстилку, на якій він лежав на каменях) і йди додому».

Яке полегшення для цього нещасного! Крім того, що отримав здоров’я і можливість ходити, він ще й вирвався з моторошного приміщення, де перебував довгі роки, мучився і чекав зцілення.

***

Це дуже важливо для нашого духовного життя — завжди пам’ятати, що якщо ми прагнемо жити по-божому, вкрай небезпечно сподіватися на себе або кого-небудь іншого. Треба покладатися тільки на Господа, на Його всемогутню благодать, на Його силу, яка зможе підняти нас із нашого духовного розслаблення.

Тому що, я думаю, ті християни, які тверезо ставляться до себе й розуміють, наскільки вони далекі від євангельської досконалості, почуваються інколи тим нещасним паралітиком, який лежить у смердючому, повному комах місці, прагне зцілення, але зробити нічого не може.

Тільки коли ми повністю усвідомлюємо свою безсилість стати кращими й закликаємо Бога: «Господи, допоможи мені! У мене немає людини, яка б допомогла. У мене немає сил, щоб зцілитися самому, стати кращим. Господи, зціли мене!», Сам Господь приходить і звільняє нас від будь-якої немочі, від будь-якого гріха. Дає сили й рішучість боротися з гріхом, посилає Свою благодатну допомогу.

Дорогі мої, пам’ятаймо про цього нещасного паралізованого, який, вже зневірившись і розуміючи, що тут, на землі, йому ніхто не допоможе, отримав зцілення від Самого Господа. І коли ми закличемо Господа на допомогу, Він обов’язково нас почує і Своїми шляхами, Своїм промислом, Своєю благодаттю змінить нас на краще.

Минулої неділі ми читали про утвердження апостола Фоми, сьогодні ж згадуємо тих хоробрих людей, які, коли вже, здавалося б, усе було погано, не відступили від Христа.

Як відомо, чимало ізраїльтян, у тому числі апостоли, сподівалися на прихід Месії. Лише після воскресіння Христа і зішестя Святого Духа учні зрозуміли, ким був Ісус, а в той час, коли Він проповідував, ніяк не могли усвідомити, що Царство Його не від цього світу, що Христос — не визволитель Ізраїлю, а Спаситель усього людства. І коли після Його розп’яття всі надії згасли, найхоробріші учні Христові — Никодим та Йосип Аримафейський — взяли в Пілата тіло Ісуса для поховання.

Жінки-мироносиці, яких ми теж сьогодні згадуємо, приготували все необхідне для поховання та прийшли дуже рано, щоб помазати померлого особливими пахощами. Але замість цього вони побачили камінь, відвалений від гробу, похоронні одежі, що лежали на тому місці, де перебувало тіло Ісуса, та ангела, який сповістив їм про воскресіння Христа. Як сказано в Євангелії, вони зі страхом втекли з того місця.

Чому зі страхом? Новина ж радісна. Та спробуймо уявити їхні почуття. Тільки потім вони зрозуміли можливість воскресіння розіп’ятої людини й усвідомили, що це не просто людина, а Боголюдина. Але коли побачили могилу порожньою й почули страшні слова ангелів, що Христос зустріне їх разом з учнями в Галілеї, вони втекли налякані.

І в цьому, мені здається, дуже яскраво проявляється жіночий характер. Ті його особливості, які в звичайному житті часто виглядають вадами — емоційність, певна безрозсудність, довіра своєму серцю, а не розуму — у випадку з мироносицями якраз прославили їх. Бо коли Христа взяли під варту, апостоли розсудливо розбіглися й сховалися, і лише мироносиці йшли за Ним.

Ми знаємо, що Іоанн Богослов теж стояв біля хреста, знаємо апостола Фому, який пішов за Христом, але змушений був тікати. Знаємо про зречення апостола Петра, який спробував бути зі своїм улюбленим Учителем, але щойно його впізнала служниця, він тричі зрікся свого Бога.

А мироносиці перебували з Ісусом до кінця. Тому що довіряли не своєму розуму, який диктував зовсім інші вчинки — піти, сховатися, відвернутися, — але слухали своє любляче серце. І першими дізналися про воскресіння нашого Господа. Це був знак благовоління Господа до їхнього палкого серця й до їхньої любові.

Після Воскресіння мироносиці продовжили проповідь про Христа, понесли євангельську звістку по всьому світу. За ними в історії Церкви і впродовж усіх століть християнства пішло безліч інших жінок: мучениці та сповідниці перших століть, перші дияконіси і всі ті, хто служив Церкві в часи благополучного періоду її існування. Це й наші бабусі, які зберегли для нас віру, таємно хрестили багатьох із нас і навіть у небезпеці ходили до храмів і молилися.

І зараз у Церкві величезна кількість учениць Христа, мироносиць. Ті, хто мужньо сповідує своє православне віросповідання, допомагає в храмах, посильно служачи своєму улюбленому місцю молитви. Ті, хто приносить Христу хоч маленьку крапельку миру, малу частину своїх трудів, своєї любові.

Дай Боже, щоб приклад мироносиць, цих хоробрих, мужніх жінок, надихав усіх нас. Щоб у потрібний момент, коли йтиметься про Істину, про сповідання віри, ми завжди мали перед очима їхній приклад. Щоб ми не послухалися боягузливого голосу розуму й не поводилися по-юнацьки, підкоряючись логіці й розрахунку, а горіли серцем та любов’ю до нашого Творця і так само сповідували Христа, як Його сповідували мироносиці. Амінь.

Фото: Сергій Рижков

***

Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на YouTube-каналі Іонинського монастиря:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).

Чому першої ж неділі після Великодня Церква згадує не первоверховних апостолів Петра і Павла, не просвітителя східних народів апостола Андрія Первозванного, який, за переказами, бував тут, у нас у Києві, а прославляє апостола Фому, про якого нам відомо не так багато? Напевно, тому що це була не зовсім проста людина і навіть те, що ми знаємо про нього з Євангелія, достатньо, щоб зрозуміти це.

Коли перед хресними стражданнями Христос розмовляв зі Своїми учнями й говорив, що йде до Єрусалима, де буде розіп’ятий і на третій день воскресне, апостол Фома палко вигукнув: «Підемо й ми помремо з Ним» (Ін. 11, 16). Зовсім молодий чоловік вимовив надзвичайно яскраві й самовіддані слова, тоді як старші й мудріші апостоли сперечалися, хто сяде праворуч Христа в Його Царстві.

Який вражаючий контраст. Виходить, тільки один апостол Фома розумів велич хресних страждань Христа, вселенську важливість цих страждань і був готовий померти з Ним.

Ми пам’ятаємо, що в Євангелії згадується якийсь юнак, який слідував за Христом після Його арешту і, коли його впізнали, втік, залишивши одяг у руках вартових. Вважається, що цим юнаком також був апостол Фома.

Цієї неділі ми чуємо уривок з Євангелія, як апостоли вже після воскресіння Христа зібралися «за зачиненими дверима» (див. Ів. 20, 19) «страха ради іудейська», і раптом у цьому закритому приміщенні їм явився Христос. Звісно, вони вже знали, що Він воскрес і являвся деяким із них, а також мироносицям, але все одно ще не були до кінця впевнені, що це не привид, не видіння, а справді їхній улюблений Учитель.

Найрозсудливіше вчинив, знову ж таки, юний апостол Фома, сказавши: «Якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20, 25). Христос, знову явившись через вісім днів, звернувся до Фоми: «Вклади руку твою в Мої рани і не будь невіруючим, але віруючим». На що апостол Фома вимовив чудові слова: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28).

Таким чином, від імені всіх нас, віруючих у Воскресіння Христове, Фома засвідчив, що Христос істинно був розіп’ятий, істинно помер за нас на хресті і воістину воскрес. Це найважливіше свідчення, і Церква встановила першої ж неділі після Великодня святкувати пам’ять саме цього апостола.

Ті, хто буває на Всеношній, а на жаль, таких людей значно менше, ніж тих, хто приходить на літургію, чули, як Церква оспівувала апостола Фому, що доторкнувся до Христа «цікавою десницею». Однак цікавість — це ж гріх. Допитлива людина прагне дізнатися більше про навколишній світ, про Боже творіння, а цікавий збирає новини про ближніх і далеких, про якісь марні речі, які не тільки не наближають до Бога, а часто, навпаки, віддаляють.

І тим не менш цікавість Фоми була праведною. Він хотів доторкнутися до прободенних рук Христа, до Його ребра, щоб зміцнитися у своїй вірі. Чи є у нас з вами така зацікавленість Фоми? Чи всі ми так само прагнемо дізнатися про свою віру? Думаю, якщо поговорити практично з кожним про те, у що він вірить, то оживуть чимало давніх єресей. І Арій, і Несторій, і багато інших єретиків стоятимуть поруч і плескатимуть у долоні, бо, власне, ніхто із сучасних християн не обтяжує себе вивченням своєї віри. Навіть «Символ віри», який вони знають напам’ять, для багатьох туманний і незрозумілий.

Я рекомендую для початку прочитати хоча б чудову книгу протоієрея Серафима Слободського «Закон Божий». Вона написана дуже зрозуміло, доступно, чітко і добре тим, що збирає воєдино ті знання, які ми маємо про нашу віру, і заповнює те, чого ми поки що не знаємо.

Дорогі мої, всім нам бажаю цікавитися насамперед тим, як спастися, як жити по-Божому, як істинно вірувати у свого Спасителя, і в розмовах вміти захистити свою віру від нападок, які, на жаль, дедалі збільшуються. Нехай допоможе нам у цьому святий апостол Фома. Амінь.

***

Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на YouTube-каналі Іонинського монастиря:

***

Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.

Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).