Монастир прп. Іони
до революції

Є чимало місць на землі для прославлення Господа, Пресвятої Богородиці та святих угодників Божих. Серед них — Київський Свято-Троїцький Іонинський монастир, історія якого осяяна світлом Промислу Божого.

Розташована обитель у стародавній частині Києва на височині. З пагорбів відкривається вид на широкий розлив Дніпра та чернігівські ліси, що йдуть за горизонт. Існує переказ, що тут побував перший просвітитель Русі апостол Андрій Первозванний. Тут же онук святого Володимира великий князь Всеволод Ярославович 1071 року спорудив церкву в ім’я архістратига Михаїла, а вище, на маківці найвищої в Києві гори, побудував свій княжий Красний двір. Біля нього князь любив влаштовувати полювання на диких звірів, звідки й отримала назву вся ця місцевість — Звірине́ць.

Про те, що Звіринецька гора — місце особливе, говорили в народі давно. Бачили на ній то стовпи вогню до неба, то великий розлив води, що «не біжить і стоїть стіною в півтора аршини на одному місці». А в спогадах преподобного Феофіла Київського, Христа ради юродивого (спочив у 1853 році), міститься розповідь про те, як дорогою з Китаївської пустині в Лавру його бичок зупинився на Звіринецькій горі як укопаний. «Бути тут великій святій обителі», — прорік тоді преподобний Феофіл.

Руським Афоном назвав цю південну околицю Києва відомий дослідник церковної історії київський митрополит Євген (Болховітінов).

Сріблясті тополі, явори, розлогі дуби й запашні липи з дикими яблунями та грушами на галявинах — такими побачив ці місця насельник Видубицького монастиря ієромонах Іона, коли оселився на Звіринецькій горі 1860 року. Чернець виділявся своєю досвідченістю та благочестивим життям і швидко став відомим серед киян, багато хто шукав нагоди отримати від нього пораду й настанову. Люди отримували допомогу від його прозорливих порад, пізнавали на собі дієвість молитов мудрого батюшки і ставали його духовними чадами на все життя.

Зважившись побудувати на горі свою келію, він прийняв під духовну опіку двох ченців — Іларіона та Гавриїла. Іларіон поставив курінець із хмизу, де став жити разом із Гавриїлом. А пізно ввечері, після монастирських трудів та довгих молитов, до них приєднувався отець Іона.

1 (за новим стилем 14) березня 1861 року він вийшов на ґанок своєї келії в монастирі і побачив на горі сяйво й пожежу. У великому страху отець Іона побіг рятувати своїх братів. Але, наблизившись, помітив, що полум’я, яке охопило братський курінець, не завдає будові жодної шкоди. Келія стояла неушкодженою, а поруч у стовпі вогню батюшка побачив Божу Матір із сонмом святих.

Владичиця торкнулася його голови і сповістила, що прийшла провідати це місце, яке здавна було обрано Її Сином. «Моя благодать перебуватиме тут навіки. Невідступно буду відвідувати це місце, і багато хто тут спасеться. Багато хто прийде в обитель цю, ти їх усіх прийми, ніким не нехтуй, бо всі чада Божі».

Після цих слів Владичиця відступила і стала невидимою, а на снігу залишилися сліди Її пречистих стоп. Так Сама Богородиця обрала угодника Свого преподобного Іону для прославлення цього місця й облаштування тут святої обителі.

Через рік, 9 (за новим стилем 22) березня 1862 року, місце над Видубицьким урочищем знову осяяв вогонь. І знову стривожений старець поспішав від Видубицького монастиря рятувати своїх братів від пожежі. І знову побачив Владичицю, що стояла у стовпі неопалимого вогню, із сонмом святих. Матір Божа закликала отця Іону до послуху волі Божій з облаштування тут монастиря і сказала, що він — лише «граблі, сокира, вибране Господом знаряддя чудових і святих справ».

Іларіон і Гавриїл знайшли старця вранці, він сидів у глибокому снігу. Розповівши їм про все,   отець Іона попросив нічого нікому не говорити й описав ці події лише в останні роки життя. На цьому місці було збудовано церкву (зруйнована за атеїстичної влади в 1934 р.), у 1996 році нові насельники встановили на тому місці пам’ятний хрест.

Так Богородиця поклала початок новій київській обителі, яка стала одним із духовних центрів на рубежі XIX-XX століть.

Насамперед отець Іона організував скит при Видубицькому монастирі. Тут звели двоповерховий дерев’яний будинок і в ньому домову церкву на честь Живоначальної Трійці. 4 травня 1864 року церкву освятив настоятель Києво-Видубицького Михайлівського монастиря архімандрит Веніамін. 

Однак про заснування монастиря не могло бути й мови: чимало противників цього знайшлося серед різних верств суспільства, зокрема й серед духовенства.

Та як дивовижним чином було отримане пророцтво про побудову монастиря в ім’я Святої Трійці, так само дивовижним чином Господь творив нову обитель.

Духовна дочка старця Іони княгиня Катерина Васильчикова, дружина київського генерал-губернатора, передала свою дачу в дар майбутньому монастирю й пожертвувала 10 тисяч рублів на облаштування.

У той час монастир міг бути заснований тільки імператором. Заручившись підтримкою московського митрополита Філарета, Васильчикова вирушає до Петербурга.

У столиці проханню княгині про заснування в Києві нового монастиря протистояли деякі придворні та частина священства. Цар утомився від суперечок та розбіжностей у думках, відклав вирішення цього питання до кращих часів і вийшов до Літнього саду прогулятися. Саме тоді на нього було здійснено замах. Терорист Каракозов вистрілив в імператора впритул, але куля пролетіла повз.

Вражений Олександр II швидко повернувся до палацу і при всіх сказав: «А що, панове, монастиря не треба? А я бачу — Промисл Божий і молитви нового монастиря врятували мене від смерті». І підписав указ про заснування. Тим же указом отця Іону було призначено настоятелем.

Життєдіяльність нової обителі почалася з будівництва притулку для 30 сиріт, школи та лікарні. І тільки потім будували келії для братії та інші необхідні приміщення.

3 квітня 1868 року проєкт монастиря представили на затвердження митрополитові й київському коменданту. Слід сказати, що Звіринецька гора перебувала на території Київської фортеці, заснованої ще 1812 року, тому питання будівництва необхідно було узгоджувати з військовим відомством, а деякі навіть потребували найвищого дозволу государя.

У 1871 році завершилося будівництво кам’яного храму з двома боковими вівтарями. Того ж року 28 листопада митрополит київський Арсеній освятив престол південного бокового вівтаря на честь ікони Божої Матері «Троєручиця». Отець Іона особливо шанував цей образ Богородиці, який зберігався в його келії, а згодом був поміщений у Троїцькому храмі за правим криласом. Ще за життя преподобного за молитвою перед цією іконою сталося чимало чудес.

23 липня 1872 року у Свято-Троїцькому храмі було освячено головний престол на честь Живоначальної Трійці, а 1897 року добудовано північний боковий вівтар в ім’я Всіх святих. 13 жовтня 1900 року його освятив митрополит київський Іоанникій.

Поступово монастир облаштовував у своїй огорожі все необхідне для життя: просфорню, майстерні для виготовлення свічок, а також іконописну, палітурну, столярну, кравецьку, шевсько-шорну, ковальсько-бондарну, слюсарну тощо. Хлопчики зі школи-притулку при монастирі, крім загальноосвітніх предметів, навчалися в цих майстернях відповідних ремесел.

Свято-Троїцький монастир до кінця ХIХ століття за кількістю братії, її самовідданим духовним життям, впорядкованою територією та господарським укладом вийшов на визначне місце серед монастирів не тільки київської митрополії. Багато хто дивувався мудрій розпорядливості й дбайливості його настоятеля. Водночас старець вирізнявся особливою ощадливістю і простотою у способі життя.

Завдяки пожертвам обитель прикрашалася та зростала. Устав монастиря не дозволяв йому купувати земельні наділи, тому монастирські маєтки складалися з подарованих у межах Києва та за містом 15 земельних ділянок.

Найбільший внесок у розширення монастиря внесла княгиня Катерина Васильчикова. Крім подарованої нею землі на Звіринці з середини 60-х років XIX століття вона віддала монастирю в користування свій київський маєток на Сирці. З благословення преподобного Іони там було споруджено Знам’янський храм і влаштовано однойменний жіночий скит, в якому трудилися численні духовні чада старця, які хотіли залишатися під його духовною опікою. На згадку про щедру благодійницю цей скит назвали Васильчиковою дачею.

Крім цього княгиня придбала для монастиря 6 тисяч десятин землі в селі Гусинці Полтавської губернії. Скит постачав продукти як для насельників обителі, так і на продаж. А монастирський млин славився на всю округу.

Та головною заслугою преподобного Іони стало мудре керівництво великою кількістю врученої йому Господом духовної пастви. Пам’ятаючи наказ, даний йому Пресвятою Богородицею, він з великим смиренням і невтомністю, подібно до лопати в руках Вседержителя, вигрібав з пекельного вогню людські душі.

Подвиг духівництва, яким було прикрашене життя преподобного Іони, є вершиною чернечого діяння. Втілюючи в життя спадщину, отриману на духовних пажитях преподобних Ніла Сорського, Паїсія Величковського, Серафима Саровського, він преподав XX століттю спасенне вчення про умну молитву, передаючи його наступним поколінням ченців.

Вплив преподобного Іони поширювався далеко за межі монастирських стін. Усі свої дії він здійснював у Дусі Святому і в гармонії з Церквою та її переданням, бо, за словом апостола, вже не він жив, але жив у ньому Христос (див. Гал. 2, 20).

Він став духовним наставником для багатьох мирян. Щорічно в обитель, яку в народі називали «монастирем отця Іони», приходило близько 500 тисяч паломників. Двері келії старця були завжди відчинені. До нього йшли з бідою, а виходили з розрадою. Про зцілювальну силу молитов отця Іони складали легенди. Порятунок душ ченців і прочан був головною турботою духовно досвідченого старця.

У другій половині XIX століття відроджувався із запустіння один із найдавніших на Русі Спасо-Преображенський Межигірський монастир. Завдяки адміністративним здібностям преподобного Іони його призначили розпорядником усіх будівельних робіт і настоятелем Межигірського монастиря з возведенням у сан архімандрита. Незабаром зусиллями настоятеля і братії монастир також почав процвітати.

У травні 1896 року на металургійному заводі Самгіна в Москві для обителі відлили дзвін вагою 1150 пудів (на той час найбільший у Києві) і кілька дрібних по 57 пудів. Для нових дзвонів звели тимчасову дерев’яну дзвіницю. З перших днів заснування Свято-Троїцької обителі отець Іона мріяв про велику кам’яну дзвіницю. Нові дзвони були призначені саме для неї.

Однак навесні 1897 року отець Іона сильно захворів. Усі вважали, що старець уже на смертному одрі, й прийшли прощатися з ним. Тихо стояли в коридорі його келії, не наважуючись порушити молитовну бесіду хворого з Господом.

«Коли мені належало відійти в нескінченне життя, — напише батюшка згодом, — а було це в 1897 році, у квітні, під 23 число, вночі, о 4-й годині, Господу угодно було явити мені нову милість. Я лежав на ліжку в темряві. І ось, у келії моїй з’явився хтось світлий, ясний, підійшов до мене дуже близько, благословив мене хресним знаменням і сказав: “Господь дарує тобі здоров’я, допомогу, покров і Свою Божественну благодать, щоб ти послужив Йому в Церкві Його святій. Ось хрест, який ти спорудив і зовсім довершив його. А ось інший хрест, започаткований тобою. Ти тільки приступив до його спорудження, і тобі потрібно в трудах доробити і докінчити його настільки ж ретельно, як і перший. Коли ти закінчиш другий хрест, Господь покличе тебе до Себе. Встань, послужи і попрацюй Йому”».

Із воістину юнацькою енергією старець, якому йшов уже 98-й рік, довершив будівництво величезного кам’яного корпусу, зібравши 100 тисяч карбованців на його зведення. Зібрав він і ще 200 тисяч на дзвіницю й отримав затвердження її проєкту.

Утім, здоров’я старця дедалі слабшало. 15 грудня 1901 року його пособорували. З цього дня до самої кончини він приймав у себе в келії прочан, а 6 січня (за старим стилем) 1902 року став прощатися з братією. У нього запитали дозволу відслужити всенічне бдіння і обідню за його одужання, але він відповів: «Не треба служителів турбувати, я все одно в середу відійду».

У ніч з 8 на 9 січня (22 за новим стилем) ієромонах, який служив у соборі, промовляючи єктенію, ніяк не міг пом’янути архімандрита Іону. Щось його зупиняло. Як виявилося, саме в цей час блаженний старець відійшов до Господа. Тихо, мирно, непосоромно, в оточенні своїх духовних чад і учнів закінчив своє земне життя преподобний.

Прощання братії та прочан зі своїм улюбленим наставником відбулося 12 січня (за старим стилем). День видався теплий і ясний. Незважаючи на відлигу, через яку значно погіршився стан доріг, до обителі безперервною низкою потягнулися численні шанувальники старця.

Проживши понад сто років, архімандрит Іона (пострижений у схиму з ім’ям Петро) явив і сучасникам, і нащадкам, чого може досягти людина за самовідданої діяльності та любові до Бога.