Монастир у радянські роки

1918 рік… Уже неодноразово знамення віщували настання тяжких часів.

У серпні 1918 року ухвалюється рішення про будівництво на Звіринці нового центру Києва. Тільки Божому заступництву можна приписати те, що київська влада не поспішала з реалізацією цього плану, в тому числі через два обвали землі в цих місцях, які позначили наявність печерних галерей на всьому просторі Звіринця. Так Промислом Божим було врятовано майбутнє Свято-Троїцької обителі.

Того ж року монастир постраждав від вибуху артилерійських складів, що знаходилися поруч. Снаряди долітали до Труханового острова й Подолу. Від вибухів і пожеж руйнування зазнали сотні будинків на Звіринці та значна частина будівель монастиря. Було знесено частину другого й першого ярусів споруджуваної дзвіниці. Про її відновлення не могло бути й мови, тому її розібрали до останньої цеглини.

У 1928 році було заарештовано настоятеля монастиря архімандрита Ювеналія. Після цього скит при Звіринецьких печерах закрили спеціальною постановою київської міськради, а настоятеля — архімандрита Філарета — заслали до концтабору.

У решті корпусів розміщувалися то дитяча колонія, то гуртожитки, то склади й майстерні. Однак братія під страхом смерті не погоджувалася покинути стіни рідної обителі. Заради збереження монастиря його переоформили як церковно-трудову артіль «Труд». Під її уставом підписалося 214 насельників, які не злякалися погроз безбожників. Головою артілі обрали архімандрита Іова, відомого своєю мудрістю і високим духовним життям.

Ченці жили на квартирах, тулилися в підвалах і сараях, але щастям для себе вважали можливість після роботи на городах зібратися в улюбленому храмі на честь Святої Трійці, де колись їх усіх зібрав старець Іона.

У 1934 році їх позбавили й цієї радості. Храм було остаточно закрито. Архімандрита Іова, а з ним іще декілька десятків ченців, які не бажали залишати обитель, заарештували й вислали в Казахстан, де назавжди загубилися їхні сліди.

З 1942 по 1944 роки монастирське життя ненадовго відновилося. На чолі братії в цей період став архімандрит Ігнатій. Однак потім більш ніж 40 років тривав найважчий період в історії монастиря.

Більшість ченців разом із настоятелем перевели до Києво-Печерської Лаври, іншим довелося піти у світ. Ієромонах Димитріан зміг влаштуватися двірником у ботанічний сад, організований на місці монастиря, і оселився в старій годинниковій башті, в якій таємно служив Літургії.

Так, виконуючи дану під час постригу обітницю залишатися в рідній обителі навіть до смерті, він мирно відійшов до Господа в 1970 році. Ієромонах Поліхроній після закриття Іонинського монастиря був зарахований до Свято-Успенської Почаївської Лаври, де прийняв схиму з ім’ям Прохор. Він спочив у сані схиархімандрита в 1971 році, проживши благочестиве життя, прикрашене даром молитви та прозорливості.

У середині 60-х років Свято-Троїцький храм, або, як його називали в народі, Іонівську церкву, вирішили реконструювати під музей ботаніки. За планом реконструкції просто під центральним куполом мав стояти пам’ятник Мічуріну. З Божої милості ці божевільні плани не здійснилися. Але їхній слід довгі роки залишався незагоєною раною монастиря.

1966 року було варварськи розкрито склеп, в якому спочивали нетлінні мощі преподобного Іони. Після того, як стало відомо про наругу, вчинену над святими мощами, ченці винесли їх із храму і перепоховали на Звіринецькому кладовищі. Обитель стояла осиротілою й омертвілою.

Але, незважаючи на довгі роки розрухи, пограбування та знищення майже всієї власності, духовне життя монастиря не завмирало ані на хвилину. Усі роки йшов монастирський годинник. Сьогодні це найдавніший баштовий годинник Києва. Виготовлений 1858 року в Парижі, він монотонно відміряв годину за годиною та був свідком і розквіту нового монастиря, і гонінь, і багаторазових зазіхань на ці святі місця.