У неділю 5-ту після Пасхи, коли в храмах читається євангельський уривок про самарянку, архієпископ Обухівський Іона ще раз нагадує про те, що потрібно робити, аби не опинитися на фарисейському місці.
***
Євангельське читання нинішньої неділі відоме всім і широко розтиражоване в безлічі художніх творів — розмова Христа біля колодязя з жінкою, з якою правовірному іудею розмовляти зовсім не личило. Чому?
Хто такі були самаряни? Так називали іудеїв, які свого часу змішалися з чужинцями і зберегли у своїй вірі лише П’ятикнижжя Мойсеєве, а решту пророчих книг не визнавали. Іудеї з самарянами жили поруч, практично на одній землі, але ставилися з презирством, а часто й з ворожістю. Сприймали як єретиків, тих, хто лише імітує справжню віру, і на цьому всіляко наголошували.
Ми знаємо про це, в тому числі, з євангельських оповідей. Досить відомими є слова з розмови Христа з самарянкою, що «іудеї не спілкуються з самарянами» (Ін. 4, 9). Пам’ятаємо й притчу про милосердного самарянина, яку Господь розповів, щоб зауважити: священик пройшов повз пораненого чоловіка, і левіт, служитель Єрусалимського Храму, і лише самарянин, чужинець, зробив добро нещасному.
І от Христос з учнями приходить до самарійського міста. Учні пішли за продуктами, Христос залишився біля джерела святого праведного Якова. «Звичайним порядком», як співається в одному псалмі, до колодязя прийшла жінка-самарянка наповнити свій водонос. Між ними стався діалог, який вплинув на уми багатьох і багатьох поколінь християн. Про воду живу. Про те, що хто буде пити благодатну воду Святого Духа, ніколи не помре, але житиме вічно.
Самарянка, з погляду іудеїв, була не найкращою співрозмовницею. Очевидно, що Месія мав розмовляти зі старцями, старійшинами, з учителями єврейського народу, але аж ніяк не з чужинкою та єретичкою, до того ж ще й жінкою, яка мала шість чоловіків.
У різних тлумаченнях по-різному ставляться до цього числа. Одні кажуть, що шостий чоловік не був її чоловіком, тому що за законом Мойсея дозволялося виходити заміж лише п’ять разів, тому шостий уже був протизаконним. Інші вважають, що з усіма шістьма вона незаконно співмешкала. Це не так важливо. У будь-якому разі жінка здивувалася, що Христос розпізнав, ким вона була, і з ще більшим подивом почала Його розпитувати.
Як не дивно, її розмова була не про погоду, глибину колодязя чи інші нагальні потреби. Самарянка відразу запитала про те, де потрібно поклонятися Богу. Мовляв, іудеї кажуть: «В Єрусалимі», а наші батьки: «На цій горі» (див. Ін. 4, 20). Також вона сказала: «Ми чули, що має прийти Месія». І вперше за час Свого земного життя Христос відкрито сказав, що «це Я, Котрий говорю з тобою» (Ін. 4, 26).
Жінка настільки була вражена, що пішла в місто й проповідувала про Христа всім. А коли Господь почав говорити з самарянами, вони, як написано в Євангелії, казали їй: «Уже не за твоїми словами віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос» (Ін. 4, 42).
Так самаряни стали першими з чужинців, хто визнав Христа Месією і навернувся до Нього. Власне, це перші учні Христа не з числа юдеїв.
***
Чого вчить нас ця розповідь? Перш за все, як я вже багато разів говорив, що без благодаті Святого Духа досягти успіху в духовному житті неможливо. Джерела живої води – це джерела благодаті Святого Духа, які виходять від нашого Господа для нашого зміцнення на шляху до Нього.
Але також історія з самарянкою вчить не засуджувати. Ні в якому разі не можна ні над ким превозноситися. Фактично, ця жінка була аж ніяк не тією людиною, з якою личить розмовляти Месії. Однак Христос заговорив із нею, і ми знаємо, якими були результати.
У той самий час зовсім поруч, в Єрусалимі, жили праведні люди, які всім серцем прагнули виконати весь закон, усі приписи Старого Завіту. Це — фарисеї. Праведники, подвижники, аскети, обізнані у Святому Письмі, які теж чекали на Месію. Проте, коли Він прийшов, не впізнали Його й засудили на розп’яття.
Тож, коли ми бачимо, як хтось грішить, це зовсім не означає, що людина вже повністю безнадійна для Царства Небесного. З історії з Самарянкою очевидно, що навіть єретики та розпусники здатні сприймати слова Христові.
І разом із тим праведність — аж ніяк не доконаний факт. Попереду ціле життя, і ми знаємо, що падали навіть стовпи благочестя, а найдостойніші люди схилялися або до розколів, або до єресей, або до звичайних людських гріхів. Праведність принесла в їхнє серце гординю, марнославство, зарозумілість і була зруйнована, а людина потрапила зовсім не туди, куди прагнула.
Тому, як казав відомий автор ХІХ століття, «не вір своїм очам». Будемо завжди обережними в судженнях, постараємося дивитися тільки на одну-єдину людину — на самого себе — і тоді опинимося недалеко від Царства Божого.
