Тиждень до Великого посту. Церква поступово готує нас до нього і щонеділі пропонує повчальне Євангельське читання. Минулої неділі ми чули про любов Отця Небесного до Своїх чад, які відпали та згрішили, про безмежну любов Божу, про те, що Господь, лиш тільки бачить іскри нашого покаяння, уже біжить нам назустріч, обіймає нас, зустрічає та вводить у Свої райські обителі.
Але цієї неділі пропонується читання більш суворе.
Той, хто вчора був на вечірньому богослужінні, напевно чув Синаксар свята — коротке повчання на цей день. І там сказано, що в цю неділю читається Євангеліє про Страшний суд для того, щоб ми не розслабилися, не думали, що Господь нам в усьому потуратиме, тож можна грішити і коли-небудь потім покаятися. Ні, нас усіх рано чи пізно чекає суд Божий.
Одного разу закінчаться часи, припиниться життя на землі. Як сказано в Апокаліпсисі, ангели згорнуть небо в сувій, і все людство постане на суд Богу. Але перед цим буде ще окремий суд для кожного з нас — у той момент, коли Господь відніме нашу душу, щоб ми дали відповідь за те, як ми жили. Час, коли цей момент настане, прихований для кожного.
Ми пам’ятаємо середньовічне привітання, з яким ченці зверталися одне до одного: «Memento mori» — «пам’ятай про смерть». Цими словами вони нагадували собі й оточуючим про те, для чого вони живуть, про швидкоплинність земного життя і про вічність життя майбутнього. А також про те, як важливо прожити тут, на землі, так, щоб потім, за словом класика, не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки.
У сьогоднішньому Євангельському читанні ми знову чуємо, за яким принципом Господь нас судитиме:
«Бо голодний був Я, і ви дали Мені їсти; спраглий був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви одягнули Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф.25, 35-36).
Тобто з нас не спитають за наші особисті подвиги, за наш піст, за наші молитви. Це все спрямовано всередину нас і необхідно для нашого особистого вдосконалення, щоб ми мали правильний напрямок думок для виконання головної заповіді — заповіді любові, за дотримання якої, власне, і доведеться дати відповідь.
У кожного з нас можуть виникнути запитання, подібні до тих, які з’явилися в учнів Спасителя:
«Господи! коли ми бачили Тебе голодним і нагодували? або спраглим, і напоїли? коли ми бачили Тебе подорожнім, і прийняли? або нагим, і одягли? коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці, і прийшли до Тебе?» (Мф. 25, 37-39).
На що Христос відповідає: «Оскільки ви зробили це одному з братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мф. 25, 40).
І зараз у наш страшний і важкий час є величезна кількість людей, які потребують нашої допомоги. Звичайно, завжди є вагання, що всім не допоможеш, що навіть якщо підтримувати одну конкретну людину, все одно не влаштуєш її життя, на всі 100% її не забезпечиш.
Але знаєте, Господь — Серцезнавець. Він дивиться на думки, на рух серця, на наші намагання та прагнення. Ми пам’ятаємо знамениту Євангельську історію про дві лепти вдовиці. Багато заможних юдеїв приносили в храм великі скарби, а вдова принесла дві копійки. І Христос похвалив її, сказавши, що інші приносять свої надлишки, а вона віддала Богові все, що мала.
Так і наші дві лепти Господь приймає з радістю, якщо ми хоч чимось намагаємося допомогти ближньому.
Часто виникає питання, як саме допомогти. Піти чи то у в’язницю до ув’язнених, чи то в реанімаційне відділення в лікарню. Зрозуміло, що такі стратегічні речі буває складно здійснити. І тим не менше напевно в кожного є сусід, або родич, або знайомий, який зараз на фронті. Ми ходимо вулицями, нам слизько, нам холодно, у нас мерзнуть пальчики, щічки, носики, вушка. А уявіть, як зараз у проморожених окопах або в промерзлій техніці. Страшно.
Зв’яжіться з цією людиною, запитайте, чим їй допомогти. Може, надіслати якусь грілку, чи шоколадок, чи бодай найменшу дрібницю, але це буде дар Самому Господу.
Господь чекає від нас любовного руху нашого серця. Чекає, щоб ми з любов’ю подумали про того, кому важче, ніж нам, і проявили до ближнього милість. Господь обов’язково її прийме, як дві лепти вдовиці, і це послужить нам хоч невеликим, але виправданням на Страшному суді.
Дай Бог, щоб усі наші зустрічі з людьми відбувалися за цим принципом: чим я можу допомогти тому, хто цього потребує. Дай Бог, щоб ми завжди мали в собі цю думку — що той, хто страждає, це Сам Господь. І тоді в нас буде надія, що і ми будемо на Страшному суді по праву руку від нашого Господа. Амінь.
***
Дивіться також відео цієї проповіді:
***
Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.
Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).
