Про парадокси мислення люблячого Отця — в Неділю про блудного сина розмірковує архієпископ Обухівський Іона (+ВІДЕО).
Добре в батьківському домі
Сьогоднішньому євангельському читанню про блудного сина передував уривок з послання святого апостола Павла, в якому він говорить знамениті слова: «Усе мені дозволено, та не все корисне; все мені дозволено, та ніщо не повинно володіти мною» (1 Кор. 6, 12). Притча є ніби продовженням цих слів.
Молодший син вирішив піти з сім’ї й попросив батька віддати йому належну частину майна. Отримавши своє — невідомо, чи то були гроші, чи якісь припаси — пішов з цим «у далекий край» (Лк. 15, 11), де досить швидко прогуляв весь статок і дуже бідував. Заробляв тим, що пас свиней, але так голодував, що готовий був їсти навіть ті ріжки, якими харчувалися свині.
Опинившись у такій великій скруті, він згадав своє, очевидно, блаженне та спокійне перебування в батьківському домі й захотів повернутися. Він розумів, що свою частину спадку промарнував, а отже, за юридичними мірками, повертатися як синові вже не годиться. Тож вирішив прийти з такими покаянними словами: «Отче! Согрішив я проти неба і перед тобою. Прийми мене як одного з наймитів твоїх» (Лк. 15, 19). Тобто, навіть якби батько прийняв його як наймита, все одно життя поруч із рідними було б безумовно легшим, ніж те, яким він жив за кордоном.
З такими думками молодший син повертається до батька, і той, побачивши його здалеку, як сказано в Євангелії, «побіг, і кинувся йому на шию» (Лк. 15, 20). Тобто не просто сидів чекав, не просто вийшов зустрічати, а саме побіг.
Блудний син звертається до отця тими словами, які підготував заздалегідь. Однак батько виявляє властивість своєї люблячої душі: кличе слуг, наказує одягнути юнака в нормальний одяг, принести перстень — символ влади — і надіти йому на руку. А також заколоти для святкування вгодованого тельця, тобто найкращого теля.
Всього один крок назустріч Богу
Як же вчинив старший син, коли почув радість у домі й побачив, як батько, та й інші родичі радіють поверненню його нещасного брата? Звісно, образився. Слова, які він сказав, абсолютно для нас очевидні та зрозумілі: «Отче, я завжди з тобою. Завжди тебе підтримував, працював, поводився пристойно. А тут приходить той, хто наплював на тебе, на нашу сім’ю, кинув нас, десь вештався, і тільки коли припекло, повернувся».
Люблячий батько й до цього сина звертається зі словами розради: «Сину мій, ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Але цей мій син був мертвий і ожив. Радіймо цьому разом зі мною» (див. Лк. 15, 25-32).
Цілком очевидно, що ця притча насамперед про Небесного Отця, Який чекає нашого покаяння, радіє нашому покаянню. Я був знайомий з настоятелем монастиря Дохіар на Святій горі Афон старцем Григорієм, який багато разів говорив, що, якщо людина хоче покаятися, їй достатньо зробити тільки один крок назустріч Богові. Решту кроків Господь зробить Сам — як і батько в сьогоднішній притчі.
У таїнстві покаяння все по-іншому
Але ця притча, звичайно, і про синів. Кожен день ми уподібнюємося молодшому: порушуємо заповіді, йдемо від Небесного Отця «в далекі краї». Але в таїнстві покаяння знову й знову повертаємося, і Господь з любов’ю нас приймає.
Хочу поділитися одним цікавим спостереженням. Я спілкувався з багатьма священнослужителями, і ми дійшли висновку, що священик, який, як ми знаємо, під час Сповіді містично, таємничо зображує Христа, має такі ж почуття до грішника під час каяття, як і батько з цієї притчі. Тобто чим тяжчі гріхи сповідує людина, тим більше священик любить її та радіє за неї.
З людської точки зору це парадокс. Адже коли ми дізнаємося про чиїсь гріхи, в душі, як правило, перш за все виникає або осуд, або зловтіха, або інші негативні емоції. Однак у таїнстві покаяння все по-іншому. Священик разом із Господом, Який при Сповіді невидимо присутній, радіє за кожного, хто щиро кається, як радіє Господь, і любить його такою ж любов’ю.
Тому не потрібно соромитися сповідатися в якихось важких гріхах. Священик ніколи навіть подумки не засудить.
Інакше не можна
Окремо потрібно сказати про старшого сина. Начебто він жив благопристойно, все в нього було добре, але все ж таки він не зміг витримати любов свого батька. Не зміг її відразу прийняти. Хоча, думаю, все-таки «яблуко від яблуні недалеко падає», і, якщо батько був настільки люблячим, напевно частина цієї любові передалася і старшому синові, і він, одумавшись, так само радісно прийняв свого нещасного брата.
Так і ми в Церкві, намагаючись жити за заповідями, можемо впасти в подібну спокусу. Вона полягає в зневажанні тих людей, які тільки-но прийшли в храм, залишили своє минуле гріховне життя й починають свій шлях до Бога.
Буває, коли чуємо, що іншій людині радісно молитися, легко постити, й вона запоєм читає духовну літературу (яку нам читати важко, і ми щоразу змушуємо себе це робити), може виникати заздрість. Мовляв, чому в нього так, а в нас так. Але потрібно пам’ятати, що люблячий Отець тим людям, які приходять до Нього з блудного грішного світу, дає особливу закличну благодать — виняткові сили, щоб жити по-Божому.
Подібно до того, як опікуються новонародженим — дають спеціальну їжу, одягають у теплий і зручний одяг, завжди тримають під наглядом — так і Господь людину, яка приходить до Нього з покаянням, оточує такою ж любов’ю й турботою. Однак немовля зростає, міцнішає, пробує ходити. Його відпускають, воно падає, набиває гулі. Й інакше не можна, бо людина не зможе все життя залишатися в памперсі. Так і Господь з часом починає відпускати нас — помалу забирає Свою благодать, щоб ми навчилися самі йти до Нього.
Правильно користуватися своєю свободою
Плоди, які ми приносимо Богу в період неофітства, це те, що нам давав Сам Господь. Як проголошується на Літургії: «Твоя від Твоїх». Ми повертаємо Богу Його ж дари. І тільки з часом зможемо приносити Йому наші власні плоди. Ясна річ, вони не такі прекрасні, як у період нашого воцерковлення. Вони можуть бути кривенькими й непоказними, десь з гнильцем, але Господь прекрасно бачить нашу неміч і слабкість і з радістю приймає те, що ми приносимо Йому. Хоч недосконало та неідеально, але це вже наші труди, наші старання й наш прояв любові до Небесного Отця.
Ось така багатогранна притча.
Пам’ятаймо ці слова апостола Павла: «Усе мені дозволено, але не все корисно». Господь наділив нас свободою. Молодший син із притчі скористався нею не на благо, але пізніше, загнаний у важку ситуацію, спрямував її на покаяння.
Обиратимемо й ми те, що нам корисно. І, як за словами апостола, «ніщо не повинно володіти мною», так і нами не повинен володіти гріх, а все наше життя повинно бути вільним у Христі. Амінь.
***
Відео цієї проповіді дивіться та слухайте на каналі Іонинського монастиря:
***
Інші проповіді намісника та братії Іонинського монастиря завжди доступні за посиланням у спеціальному розділі нашого сайту.
Також дивіться їх одразу на каналі Іонинського монастиря на YouTube (переходьте за посиланням і обов’язково підписуйтеся).
