Архієпископ Обухівський Іона. Слово на престольне свято Іонинського монастиря: 32 роки від дня обрітення та перенесення мощей преподобного Іони Київського.
На той час храм являв собою дуже сумне видовище
Сьогодні під час богослужіння ми чули відому Притчу про таланти. Наш преподобний Іона всім серцем сприйняв слова і цієї притчі, й інших закликів Христа, які він чув у Євангелії, і приніс Богу набагато більше плодів, ніж йому від початку було даровано.
Його любов до Бога творила чудеса. Зовсім проста людина, без особливої освіти, без будь-яких передумов до того, щоб стати відомим на весь православний світ, він побудував обитель, в якій ми й сьогодні продовжуємо молитися. Збудував цей храм, де ми з вами стоїмо. Зібрав братію, яка жила суворим та богоугодним життям. Коли читаєш кримінальні справи сповідників, постраждалих за віру в 20-30-х роках ХХ століття, зустрічаєш дуже багато імен вихідців із монастиря преподобного Іони. Це все плоди, які він приніс і за життя, і продовжує приносити зараз, коли предстоїть перед Господом.
Сьогодні ми згадуємо дуже важливу подію, яка відбулася 32 роки тому, восени 1993-го. Дехто з парафіян пам’ятає той час. Багато з вас прийшли в нашу обитель, вже коли вона була відбудована. Але тоді храм являв собою дуже сумне видовище.
Церкву розділили цегляними перегородками на окремі приміщення, стеля обвалилася. Опалення не працювало, і взимку всередині було холодніше, ніж назовні. Причому холод стояв такий, що ми виходили грітися на вулицю, тому що повітря на сонці хоч трохи прогрівалося, а в храмі через проморожені стіни температура зберігалася як у холодильнику. Однак уже тоді виникло бажання перенести мощі нашого преподобного на те місце, де він незадовго до своєї смерті заповів себе поховати.
Ми отримали благословення на це від Предстоятеля нашої Церкви, Блаженнішого Митрополита Володимира, який тільки рік як прийшов на Київську кафедру. Наш тодішній настоятель, отець Агапіт, будучи пострижеником Києво-Печерської Лаври, запросив також лаврську братію та інших помічників і трудівників для обрітення мощей.
Навіть якщо нас позбавлять храмів, все одно це не зрівняється з тим, що пережили за віру наші рідні та наші предки
Цікаво, що з моменту перенесення мощей преподобного Іони з монастиря на міське кладовище минуло всього 28 років. І ось уже 32 роки, як святиня знаходиться тут, у рідній обителі. Тобто поза монастирем вона перебувала порівняно недовго, але наскільки змінилася і країна, і Православна Церква за ті роки, поки преподобний був поза рідним храмом!
1966 року, коли влада вирішила перебудувати наш собор під музей ботаніки, мощі преподобного Іони зазнали наруги, їх узагалі викинули зі склепу. У той час за інерцією тривали хрущовські гоніння на Церкву. Ще всі пам’ятали, як Хрущов обіцяв у 1980 році показати по телевізору останнього попа. Ніхто не бачив жодного просвіту і навіть не сподівався, що в житті Церкви та країни настануть зміни.
Але минуло 28 років з моменту наруги над мощами, і обитель відродилася, а мощі повернуті назад на те місце, де повинні спочивати.
І православ’я, хто пам’ятає той час, стрімко відроджувалося. Тобто ми дійсно бачимо, що Господь творить чудеса, і за молитвами багатьох мучеників, які постраждали за віру в радянський час, повернув нашу країну назад до Богошанування.
Зараз ми теж переживаємо неспокійні й важкі часи, тому що до скорботи війни додаються хвилювання про долю нашої Церкви. Але Господь ніколи Свою Церкву не залишає, береже її, й навіть моторошні репресії більшовиків з усіма розстрілами, засланнями, гоніннями та знущаннями не принесли жодних плодів. Церква відродилася.
До речі, цікаво, що з усіх дореволюційних інститутів поваленої імперії в Радянському Союзі зберіглася тільки Церква. І зовсім не тому, що її не чіпали. Навпаки, всупереч усьому, що було зроблено для її повного знищення.
І зараз сумувати теж не потрібно, тому що Церква – це не людська установа, а Боголюдський організм. Це всі ми. Навіть якщо, можливо, нас позбавлять храмів або ще якимось чином будуть утискати, все одно це не може зрівнятися з тим, що пережили за віру наші рідні та наші предки. Зараз, слава Богу, до стінки нікого не ставлять, на Соловки й на Колиму не відправляють. Тому будьте впевнені, що Церква збережеться. Церква буде жити.
Коли ми побачили, що все так, як розповідали очевидці, то переконалися, що це дійсно мощі нашого преподобного
Але повернуся до обрітення мощей преподобного Іони.
Мощі знаходилися на Звіринецькому кладовищі, яке розташоване неподалік, між нашим монастирем і лаврою. Зібралися вночі, щоб не привертати сторонньої уваги, й почали молитися. За всю ніч декілька разів було прочитано весь Псалтир. Неухильно між читанням служили панахиди й у цей час копали.
Копали доти, доки не знайшли труну. Відкривши кришку, переконалися, що це точно преподобний Іона, бо в мощей не було глави. Як ми знаємо, її в 1966 році відірвали безбожники, і згодом вона зникла в невідомому напрямку. Замість неї на цьому місці лежали обгорілі кісточки єпископа Віталія. Він був похований в точно такому ж склепі в лівій частині храму, його поховання теж за радянських часів розграбували та спалили. За спогадами очевидців тих подій, замість голови преподобного Іони під час поховання на Звіринецькому кладовищі поклали кісточки єпископа Віталія.
Коли ми побачили, що все так, як розповідали очевидці, то переконалися, що це дійсно мощі нашого святого старця.
Святиню перенесли в рідну обитель, омили, просушили, одягли в нове облачення і на свято Покрови Божої Матері 1993 року поклали на місце первісного спочинку. Власне, ці події — перенесення мощей на міське кладовище, тобто порятунок їх від наруги безбожників, і повернення через 23 роки до рідної обителі — ми і святкуємо сьогодні.
І ми віримо, що преподобний Іона, який за своє довге життя був очевидцем дуже багатьох подій — як радісних, так і скорботних, і вже перебуваючи поза своїм тілом, став очевидцем розорення своєї обителі, а згодом її відновлення, — завжди буде з нами, з тими, хто любить його, і з тими, хто звертається до нього зі своїми молитвами та проханнями.
Будемо просити преподобного, в першу чергу, за мир у нашій країні, за наших воїнів. Проситимемо його про укріплення нашої Церкви, щоб зло не перемогло, щоб істина залишилася істиною і не була спаплюжена. І молитимемося кожен про свої проблеми, скорботи й радості, а також дякуватимемо за все — тому що дуже важливо дякувати і Господу, і Його святим угодникам за їхню благодатну допомогу.
